Коли 24 лютого росія підступно почала повномасштабне вторгення в Україну, Харків одним із перших зазнав ворожих ударів. Відтоді окупанти майже не припиняють його обстрілювати. Тисячі містян були змушені покинути рідний дім, щоб вберегтися від небезпеки. Але де б вони не були, відчувають підтримку інших українців. 
Було байдуже, куди поїде потяг, – харків'янка Ксенія про переїзд у Львів і перехід на українську
У межах проєкту СВОЇ 24 канал розповів історію Ксенії Артюх з Харківщини, фахівця що відновлює біомеханіки руху людини. Як пояснює дівчина, останнє актуально не лише для спортсменів, але й для усіх інших людей.
"Та методика, за якою я працюю, має фізіотерапевтичний ефект. Взагалі, я це називаю таким собі превентивним заходом для того, аби через 5 – 10 років людина мала гарну якість життя. Аби було менше хвороб, більше гарного настрою", – додає дівчина.
Через 5 місяців після того, як росія почала активну фазу війни проти України, Ксенія згадує, як їй, серед сотень тисяч інших українців, довелося втікати якнайдалі від лінії фронту.
"Звуки вибухів ні з чим не переплутати": ранок 24 лютого у Харкові Я прокинулася від вибухів, цей звук не переплутаєш ні з чим. Це було щось, що я чую вперше. Одразу зайшла у телеграм, було багато новин про те, що почалася війна. Це все (вибухи – 24 канал) було дуже добре чути. Попри те, що на той момент я жила у центрі Харкова. Я подзвонила своїй мамі, бо знала, що у той час вона перебувала у потязі. Запитала, як вона. Мама відповіла, що нормально, й запитала, чого я їй дзвоню о 5:00. Я не стала говорити, що почалася війна… Щоб вона спокійно доїхала. Але вже десь через 20 хвилин вона подзвонила зі словами: "Ти чого мені нічого не сказала?!". Від 5:00 я не спала. Ми всі не знали, що робити. Зібралися в одній квартирі – дівчата, близькі знайомі. Нам було страшно бути наодинці. Так з першого дня війни ми всі й жили разом. Нас п'ятеро й собака – в одній квартирі у центрі міста.
Ми думали, що зараз на кордоні десь все це "побахкає", буде декілька перестрілок, і все закінчиться. Ми не могли повірити, що все те, що зараз відбувається, в принципі взагалі може бути реальним у XXI столітті.
І ось так ми жили перші 10 днів війни… Потім, після вибуху в центрі, коли прилетіло по Харківській ОДА, ми вирішили, що треба кудись поїхати. Бо вони вже добралися до центру, це вже були не околиці. З кожним днем ситуація ставала все серйознішою.
"Такого натовпу я ще не бачила": евакуація з Харкова
Сам процес нашої евакуації я не забуду ніколи, ці 2 дні. Вирішили, що будемо виїжджати потягом. Бо вже на той час були випадки, коли на дорогах розстрілювали автомобілі. Було страшно. Ми усім своїм складом зібралися й поїхали на вокзал. Там вже було дуже людно. Такого скупчення я ще ніколи не бачила, щоб стільки людей водночас були в одному місці.
Що відбувалося на вокзалі: дивіться відео з особистого архіву Ксенії
Ми багато годин стояли у черзі просто для того, щоб вийти на колію. А щоб сісти в потяг – були окремі черги. Було так багато людей, що я не мала можливості залишити свого собаку на підлозі. Весь час тримала його на руках. На той момент він важив 12 кілограмів, і це було досить важко.
Ксенія з песиком на вокзалі перед евакуацією / Фото з особистого архіву
Я взяла з собою мінімальну кількість речей. Не було й думки, що їду на довгий час. Думала, що виїду на 2 тижні, все обов’язково закінчиться (бо ж не може не закінчитися!), і я повернуся додому. Але щось всередині підказувало, що може й не на 2 тижні, а на місяць або й два. Я взяла невелику сумку. Там було по 2 комплекти одягу на холодну весну, теплу, й на щось середнє. Ось з таким мінімальним багажем і собакою я й приїхала до Львова.
"Страх, відчай і вибухи поруч": на вокзалі була налякана атмосфера
Коли ми сідали в потяг, нам було все одно, куди він їде. Чи до Дніпра, чи до Полтави, чи до Івано-Франківська або Вінниці,. Була задача: просто виїхати з Харкова, бо вже починався треш і там було небезпечно. Коли під час евакуації ми перебували на вокзалі – вже поруч були вибухи. І вся ця маса наляканих людей… Ми не могли б навіть вийти з натовпу. Відчувалися безвихідь, страх, відчай. Це був такий мікс із різних відчуттів. Потім довелося ще кілька днів від цього відходити, ми усі були під впливом поїздки.
Їхали 24 години. Сидячи. Це вже нам пощастило. Вдалося зайти в потяг і зайняти сидячі місця. У Львові ми приїхали у квартиру знайомих наших знайомих. Місяць там прожили. Частина нашої "команди" відразу поїхала за кордон. З іншою дівчиною ми ще місяць жили удвох і чекали, що, можливо, через тиждень чи два все закінчиться. Десь тільки через місяць ми усвідомили, що все не так швидко, як би нам того хотілося.
"Я фактично взагалі нікого не знала": про нове життя у Львові
Я вже була к Львові 3 роки тому. Це була коротка туристична поїздка на 4 дні. Спочатку ми навіть не знали, о котрій приїжджає потяг. Тобто не було якогось розкладу. Приїжджав потяг, маса людей туди завалювалася і він їхав. О котрій він прибуває, на яку колію – ніхто цього не знав. Мені допомогло те, що знайомий, не знаю звідки, але знав, що на четверту колію о 15:00 прибуває потяг, і кудись їде. Куди їде – не було зрозуміло. І ми там о 15:00 стояли. На ті колії вийти було непросто. Непросто було й пройти по території вокзалу. Ми перелазили через колії з сумками, з собаками.
З льв'янами почали контактувати ще у дорозі, коли зрозуміли, що будемо їхати сюди. Це були не мої знайомі, а дівчини, з якою ми їхали. На той момент квартира була пустою, бо власники виїхали до Польщі, і нас гостинно запросили там пожити якийсь час. Вони не знали, на скільки, і ми не знали. Ми там жили десь місяць. Коли власниця квартири сказала, що повертається, ми почали екстрено щось шукати. Я знала, що моя компаньйонка буде виїжджати зі Львова — вона поверталася на батьківщину в Сумську область.
Фактично я залишалася у місті одна. Приїхавши сюди, в мене не було жодного знайомого. Взагалі нікого — нуль. Але завдяки моїй комунікабельності у мене швидко вони з'являються. Мені багато щастило з новими знайомствами. Зустрічалися, дійсно, гарні люди, що допомагали у тих чи інших питаннях. Коли я сказала, що шукаю нове житло, мені порадили дівчину, якій було страшно жити самій вдома. Її хлопця мобілізували і вона залишилася у квартирі одна. Наступного дня ми зустрілися з нею випити каву, познайомитися — її звати Аліна Давидович. Вона мені особливо допомогла, підтримавши у той час, коли потрібно було швидко знайти житло — у Львові на той час це вже було досить складно зробити.
Ксенія та Аліна жили разом упродовж місяця / Фото з особистого архіву
"Я біжу, бачу багато вогню, все палає": перед війною снився сон
Оговтавшись від переїзду, я вже на другий день почала втілювати свій план, який побачила уві сні. Це сталося до війни — десь у грудні. Снилося, що я біжу по Львову, навколо якісь дахи, багато вогню, диму, якийсь кіпіш…Я швидко пересуваюсь містом, бачу будівлі, які палають. Втім я рухаюсь в студію пілатесу, забігаю туди, і в мене все окей: я заспокоїлася. Раніше я не була у цій студії, я просто бачила фото і знала, який вона має вигляд. Бо там працюють мої колеги, там проходять семінари. І от вона мені сниться, що мені туди треба. І як я приїхала до Львова, мій сон виявився доволі віщим. Я вирішила, що їм зателефоную. І наступного дня я вже стала шукати, де можу знайти роботу й продовжити займатися тим, чим займаюсь. З часом я все-таки повернулася до своєї діяльності.
Не відразу все виходило, бо інший ринок. Люди по-іншому поводяться, у них інші запити. Це не харківська аудиторія зовсім, і не мирний час. Але я робила максимум, що від мене залежить, щоб налаштувати своє довоєнне життя. А бажання налаштувати його у мене було відразу.
Дівчина допомагає відновлювати біомеханіку руху / Фото з особистого архіву
"Хочу зробити свій внесок в українізацію": про перехід на українську мову
Після того, як ми поживемо в умовах війни, то всі інші якісь питання, які виникатимуть, це просто ніщо: "Ізі", порішаємо. З мовою у мене проблем немає. Просто треба було згадати, як ми у школі розмовляли. Бо після закінчення школи я навчалася російською. Насправді я ще до війни хотіла перевести свої соцмережі на українську. Щоб усі мої публічні заяви були українською. Але я жила у російськомовному регіоні, і це не притаманно там. Не тому, що люди не знають, чи не хочуть розмовляти. Але війна стала таким вирішальним моментом, коли я вирішила, що я хочу зробити свій внесок в українізацію. Що все публічне робитиму українською.
Але у побуті я розмовляю і російською. З україномовними – українською, з російськомовними – російською. Багато людей у моєму оточенні російськомовні. Я не бачу в цьому якоїсь проблеми. Розмовляю і так, і так. А ті люди, які дуже категорично ставляться до мовного питання… Мені здається, що це якісь дурниці. Не варто допускати, щоб мовне питання створювало якісь сварки в українському суспільстві.
"Небезпечно жити з шаленим сусідом": щодо повернення до Харкова
Переїхавши з до Львову, можу сказати, що почуваюся тут у безпеці. У порівнянні з тим, що було у Харкові навіть у ті перші дні війни, які я застала, це абсолютно інша атмосфера, яка зараз у Львові. Тобто тут можна ходити вулицями, не спати у коридорах, підвалах, бомбосховищах. Тут я почуваюся комфортніше: психологічно, фізично — в усіх аспектах.
На початку літа багато людей почали повертатися до Харкова, попри навіть те, що влада казала, що це небезпечно. Втім, я не буду себе безпечно почувати, якщо поряд такий сусід. Тому в мене наразі немає бажання повертатися туди.
Я народилася на Харківщині, саме там де зараз проходить лінія фронту. Це моя батьківщина, там жили мої батьки, які зараз виїхали. Мене як особистість формував саме Харків, тому він для мене – мій дім. Не знаю, як так сталося, але мої подруги залишися у Харкові, допомагали потім мені відправляли речі "Новою поштою". Це вже дівчата, які мають свої сім’ї. Втім вони зараз теж думають виїжджати і якось змінювати свою локацію, бо нормального життя там немає.
У одному зі своїх дописів в інстаграмі я написала, що у Львові готова рухатися далі та починати все "фактично з нуля". Ба більше, мені вдається чверть доходу надсилати до фондів допомоги людям, які не змогли залишити гарячі точки.
У мене якраз серед друзів більше людей, які не є львів'янами. Усі хочуть продовжувати своє нормальне життя. І жити плюс-мінус так, як до війни.
"У мене відсутнє відчуття дому, я відчувала себе вигнаною"
Від моменту евакуації з Харкова пройшло вже кілька місяців. Не можу сказати, що за цей час Львів зміг стати для мене другим домом. Напевно, тому, що у мене взагалі відсутнє відчуття дому. Тобто виїхати з Харкова – це було не моїм власним рішенням. Фактично упродовж першого часу я себе відчувала вигнаною з Харкова, де у мене були мої плани, якесь мої бачення на подальше життя, моє оточення. Все життя було налаштоване там. І поки що у мене немає відчуття, що у мене є дім. Я думаю, що це просто тому, що для мене наразі це питання не зовсім актуальне. Зараз є інші, порівняно важливіші для мене питання, на які я шукаю відповіді. Проте згодом у мене десь та й з'явиться свій дім і це відчуття.
Навіть, якщо у Харкові в 2023 році стане безпечно, вже не думаю, що повернуся. Я бачу себе у пошуках того місця, де я б почувалася добре, відчувала ріст і розвиток. Для мене це питання важливіше, ніж якась географічна точка перебування.
"Є добрі люди, які можуть допомогти просто так"
Складно дати одну пораду тисячам людей, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в безпечніші місця. Треба прислухатися до свого внутрішнього голосу. До інтуїції, до серця, до душі – люди по-різному це називають. І ухвалювати рішення згідно з своїми відчуттями – саме тобі треба кудись їхати, чи не треба. І бути за це рішення відповідальним. Не перекладати відповідальність на "сусідку Галину", на свого сина, на інших родичів, чи на те, що там десь сказали по телебаченню, чи що мер сказав.
Я б радила більше вірити в свої сили, в те, що є добрі люди, які можуть допомогти просто так, безкорисливо. Я у це вірю, зі мною це траплялося. Тому я хочу, щоб інші також знали, що це можливо. І не боялися ухвалювати рішення, які можуть кардинально змінювати життя.
Перемога України – це питання часу. Ніхто у цьому, думаю, не сумнівається. Я б хотіла побачити людей, яких не бачила від моменту початку війни.
Хотіла б поїхати у ті місця, звідки я родом, де жила, це все побачити, походити по тих вулицях. Бо я за цим сумую. Не знаю, чи на момент нашої перемоги я буду в Україні… Але все ж таки мені б хотілося жити в Україні. Будувати тут кар’єру, народжувати дітей.