Сьогодні, 14 лютого минула 2 річниця з дня смерті внаслідок поранень на фронті Героя з Дрогобиччини Василя Летнянчина – воїна, який став на Захист України з перших днів зазіхання російського окупанта на нашу Незалежність та Суверенітет. Воїна, в чиїх жилах текла кров українського повстанця: дідусь Василя по маминій лінії – Михайло боровся за Україну в лавах УПА. А коли його криївку оточили московити, підірвався разом з побратимами гранатою, перед тим виконавши національний гімн.
Від свого діда Василь успадкував не лише високу міцну статуру, але й палку, самовіддану любов до Батьківщини, непохитне бажання самому бути господарем на своїй землі і готовність її захищати. Навіть ціною власного життя.
Василь Летнянчин народився 17 жовтня 1968 року у селі Грушів Дрогобицького району. Навчався у місцевій школі, відтак у Меденицькому професійному училищі. Після служби в армії хлопець працював в агропромисловому секторі, почав зустрічатися з дівчиною Анею із сусіднього села Волоща і невдовзі вони одружилися.
Проживали у Волощі – село мало розвинений аграрний комплекс, було більше можливостей для працевлаштування. У парі народили і виховали двох дітей, діждалися чотирьох онуків.
Василь легко знаходив спільну мову з людьми, був товариський, ніколи не залишався осторонь чужої біди, завжди був готовий прийти на допомогу. Любив майструвати, захоплювався риболовлею.
Чоловік завжди був в епіцентрі важливих подій, особливо коли над Україною згущувалися хмари зі сходу. Зокрема був активним учасником Помаранчевої Революції у 2004 році, відтак Революції Гідності у 2013 -2014 роках. А коли на сході нашої країни з’явилися перші “зелені чоловічки” зі зброєю в руках, Василь добровольцем вступив у ЗСУ, щоб боронити рідну землю від московських зайд.
“Я чоловік! Як я можу не піти, сховатися?”, – сказав тоді своїй дружині Анні та дітям Миколі і Софії й записався у Львівський батальйон Тероборони.
Протягом 2014 року наш краянин разом з побратимами виконував бойові завдання із захисту України у гарячих точках в Луганській області. Втрачав побратимів, не раз і сам дивився в очі смерті.
Якось після чергових обстрілів росіян згоріло все – залишився стояти тільки березовий хрест. Зараз цей хрест можна побачити у гарнізонному храмі Львова серед інших артефактів російсько-української війни.
Провоювавши рік, Василь отримав контузію та проблеми зі здоров’ям.
“Він повернувся додому зовсім іншою людиною. Мав дуже гостру реакцію на зовнішні подразники, гучні звуки. Уже тоді казав: “Не дай Боже, щоб ця війна прийшла до нас. Ми мусимо стримати їх там” – згадує розповідає Анна.
Василь дуже важко переживав смерть побратимів, почав заїкатися. Жінка каже, що ой як непросто їй було на перших порах.
Але, як показали події 2022 року, може бути ще в рази гірше, важче і страшніше. Тоді, у перші дні великої війни, коли дорожня смуга на захід потопала в автомобільних корках, а на схід – віяла пусткою, Василь серед перших пішов у військкомат, щоби їхати на схід. Уже у березні був там, спочатку розміновував ліси в прифронтових областях, а у червні долучився до Дрогобицького ТРО на Донецькому напрямку.
Додалися проблеми зі здоров’ям, тож Василь кілька разів перебував на лікуванні у госпіталі, частково у серпні та вересні йому випала нагода побувати вдома із найдорожчими людьми, зокрема і у час великої радості в сім’ї – тоді народився його онук Давид, тож чоловік ще встиг його охрестити, а наступного дня вкотре поїхав на схід.
Дружина розповідає, що їхав з важкою душею… Пізніше від побратимів дізналася, що від’їжджаючи говорив, що це для нього дорога в один кінець… Свою онучку Єву, яка народилася у листопаді 2022 року, дідусь бачив уже тільки через екран телефону.
Онуки були для воїна особливою радістю, часто говорив: “Я знаю, кого захищаю!”.
Анна каже, що намагалася підтримувати чоловіка, хоч давалося їй це непросто.
“Не раз мені доводилося чути від людей – навіщо ти його туди відпустила? Але ці люди уявлення не мали, що мого Василя нереально було втримати, відговорити. Спочатку я намагалася, але коли зрозуміла, що це марно, то стала підтримувати свого чоловіка”, – розповідає жінка.
На початку лютого 2023 року душа у Анни була вкрай неспокійна, а серце стискалось так, що записалася до лікаря на кардіограму, на 15 число. Василь в ці дні вирушив на бойове завдання, завжди у таких випадках попереджав дружину, що зв’язку може не бути.
Коли жінка прийшла на зазначений час у поліклініку, пролунав дзвінок від сина зі страшною звісткою: “Мамо, мені кажуть, що наш тато помер”…
Пізніше з’ясувалося, що ще напередодні про це говорили люди в селі – Василь був тяжко поранений 13 лютого, а через день його життя обірвалося в харківському госпіталі. На жаль, страшну звістку Анні Летнянчин підтвердили у місцевому військкоматі. Похоронили Героя у селі Волоща.
“Ми прожили разом 32 роки. Втрата Василя для мене стала дуже болючою великою раною, яку час не зцілює. Моєю відрадою є діти та онуки, але у них своє життя”, – каже жінка.
Анна часто відвідує могилу чоловіка, переглядає фотографії, у тузі за коханим пише і присвячує вірші – на 40 днів, першу річницю, тепер вже другу.
Два роки без тебе..
А пам’ятаєш, як ми мріяли колись
Як старість нам постукає у двері.
Як будемо долати цей рубіж
І бути разом в радості й печалі.
А пам’ятаєш, як хотіли ми
Усіх внучаток в перший клас відвести.
Благословляючи на добру долю й мир
Букетик квітів і портфелик нести.
Ми часто розмовляємо у снах
І ніби знову бачу тебе вдома.
Та потім білим птахом в небесах
Зникаєш і летиш у невідомість.
Ми разом мріяли пройти життя
Та не судилось нам…Війна розбила плани.
І зруйнувала наше майбуття
Залишила лиш біль та рани.
Два роки, наче мариво, пройшли
Мій розум відмовляється прийняти.
Та в моїй пам’яті живеш ти назавжди
І буду вічно я тебе кохати.
Та пам’ятаю я твої слова:
Ти сильна, мила,мусиш все здолати
А я, коли піду на небеса
Завжди буду тебе охороняти.
І так щемить душа до болю
Ніщо не може затягнути рани.
Війна страшна змінила нашу долю
Нехай Господь Завжди буде із нами.
Хай захистить зболену Україну
Візьме під свій покров нас назавжди.
Як фенікс, хай відновиться з руїни
Й засяє Божим світлом на віки.
Крім численних нагород, якими Василь був вшанований за життя, додалися відзнаки уже посмертні – тепер їх замість Василя отримує Анна.
Зокрема:
- 4 березня 2024 року Летнянчин Василь Миколайович нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ст. посмертно.
- 17 грудня 2024 року нагороджений нагрудним знаком “Честь і Батьківщина” від 103 ОБР ТРО ім.Митрополита Шептицького.
Також 29 серпня 2024 року День пам’яті Героїв у рідному селі воїна – Грушові на фасаді місцевої гімназії та у селі Волоща на фасаді навчального закладу освятили пам’ятні дошки Героя.
Вічна пам’ять і слава всім Героям, які віддали життя за Україну!
Авторка: Віра ЧОПИК