Сьогодні минуло 40 днів з часу раптової смерті Героя з Дрогобиччини Василя Жгути. Воїн з 2014 року захищав рідну землю від московської навали – тоді добровольцем пішов на фронт. Відзначався хоробрістю, загостреним почуттям справедливості, служив у найгарячіших точках фронту, здобув повагу й авторитет у побратимів, був нагороджений орденом Б.Хмельницького ІІІ ст.
Народився та зростав Василь Жгута у селі Опака Дрогобицького району, тут навчався у місцевій школі. Сьогодні публікуємо спомини про Василя від його рідних та людей, на чиїх очах він зростав.
Любов Сеньків, племінниця Василя: «Василь Жгута – дядько, який з дитинства і до останніх днів був присутнім в моєму житті, давав настанови, ми могли розмовляти на будь-які теми без прикрас, любив мене по-своєму.
Ми, як сім’я, підтримували Василя і його ідеї. Він мав мільйон планів на життя і, на жаль, не всі встиг здійснити.
Ми все ще не можемо повірити у цю втрату💔. Ми все ще чекаємо Василя, що він приїде, задзвонить, напише…
Це наш Герой, яким ми пишаємося і за ким сумуємо. Василь мало розповідав про війну, хотів уберегти свою маму та нас від зайвих хвилювань, у нього завжди було «все добре» і почував себе «якнайкраще», хоча це було далеко не так…
Є багато слів та історій, які хочеться сказати про воїна Василя та які ми будемо згадувати та берегти в родинному колі.
Вічна пам’ять тобі, Василю! Час не лікує ран…»
Колишня класна керівниця Василя Жгути Ільницька Лариса Степанівна: «За що ми, вчителі, любимо своїх учнів? Напевно, за ту ношу, що свого часу довелось знести, а потім, озирнувшись назад, відчути задоволення від подоланої трудної дороги. Тому, напевно, частіше згадуємо шибеників і витівників, які, не заморочуючись вчительськими настановами і моралізаторством, жили своїм яскравим і повним дитячими фантазіями життям. При таких спогадах – в душі тепло, а на вустах усмішка.
Василь Жгута… Чи хлоп’ячі розваги на перервах, чи проблемні питання на уроках, чи спортивні змагання – до всього в нього було активне зацікавлення. Багато читав. В більшості це була пригодницька література, від якої Василь деколи не міг відірватись навіть під час уроку… Завжди відкритий до спілкування, доброзичливий, усміхнений, а коли заглянеш в очі – напрошувалась думка: “Що нового ти, хлопче, вже знову вигадав?” А вигадки його часто були несподівані, і, навіть, сенсаційні.
Ну, хіба не назвеш сенсацією в школі, коли хлопці-семикласники у кабінеті української літератури “здійснили замах” на портрет леніна, який тоді повинен був бути в кожному класі? Вони його “розстріляли” з рогаток, після чого лишилось на полотні безліч дірок. Мені, як класному керівникові, довелось червоніти перед дільничним інспектором міліції і переконливо запевняти його, що таке більше не повториться. Ніхто тоді не виявив ініціаторів, але, неймовірно, все з часом знову повторилось, але вже з гіпсовим бюстом червоного вождя! Його облили фарбою, і завгоспові довелось сховати погруддя у шкільному підвалі якомога далі від небезпечних нишпорок.
У ті, радянські, часи такі витівки були, м’яко кажучи, екстремальними. За це могли поплатитись не тільки хлопці, але і їхні батьки. Серед бешкетників завжди був Василь, у якого, завдяки близькому оточенню хлопця, ще змалечку в душі сформувалась стійка патріотична проукраїнська позиція. Від старших він дізнався про буремну боротьбу воїнів УПА на теренах рідного села. Недарма одного разу спало йому на думку реконструювати стару криївку. І цю затію також викрили і заборонили старші, для яких пріоритетом було здоров’я Василя – ця “споруда” була надто аварійною.
Мужність, хоробрість, відвага, братерська любов, які були рисами характеру Жгути Василя, формувались змалечку.
Він також легко знаходив спільну мову з тваринами. Згадую, як випадково зустрілися ми з Василем вже недавно, коли він із своїм другом та дружиною вертався додому після лікування в госпіталі. Біля дому разом з мамою чекав невеликий песик, який, впізнавши господаря, радісно скочив йому на руки. “Це Василева Гільза”, – пояснила мама. “Де Пуля, там і Гільза!” – засміявся Василь. Цей песик також був його бойовим побратимом…».
До світлих споминів про Василя Жгуту приєднуються також і його колишні однокласники. Вони згадують його завжди позитивним хлопцем, який змалечку мав у собі дух авантюризму і був неабияким затійником. Уже будучи на фронті, навіть у самому пеклі завжди переживав за своїх односельців, які були мобілізовані після повномасштабного вторгнення. Коли в новинах передавали про загострення чи обстріли в тих точках фронту, де служили опачани, Василь телефонував до знайомих з Опаки, аби дізнатися, чи все гаразд з у його земляків.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у Дрогобичі ветерана АТО-ООС з численними контузіями та прошитим осколками тілом, через інвалідність до війська не взяли. Але це не зупинило Василя – він поїхав своїм ходом на схід до Миколаєва та уже на місці приєднався до побратимів.
Василь розумів, що може загинути будь-якої миті, адже ніс службу на самому «нулі». Та, всупереч цьому, будував плани на майбутнє: мав бажання після війни розвивати зелений туризм у горах, викопав ставок, розпочав будівництво… Але на треку в його авто безустанну лунало “…Вітер підіймав в небо дим… Вічна пам’ять тим, Хто загинув молодим!..”
Неодноразово Воїн виходив живим та неушкодженим, здавалося, з самого пекла, та людські можливості не безмежні – старі травми постійно про себе нагадували. Командир у Василя був дуже добрий – регулярно відправляв Воїна у госпіталь, щоб той відновлював сили.
Ще літом, під час короткотривалої відпустки на реабілітацію, Василь розповідав однокласникам, що фізично почувається не дуже добре. Хоч все це й говорив напівжартома. Казав, що чекає зими, бо холод його організм переносить добре…
Василя похоронили у перший день зими – серце Воїна не витримало по дорозі додому на чергову реабілітацію 30 листопада. Йому було 45, майже 10 з них він присвятив боротьбі за Україну. Нею жив, горів, у боротьбі за її волю втратив здоров’я і життя… Вічний спочинок Василь знайшов у рідному селі Опака на горішньому цвинтарі біля своєї бабусі Стефанії, яка виховала Героя.
Вічна пам’ять і слава Воїну! Нехай в мирі спочиває його душа…