Якщо звернути з автодороги Борислав-Самбір у селі Уріж на селище Підбуж, трохи далі за поворотом зліва є закинутий занедбаний маєток, оточений старими липами. Будинок привертає до себе увагу, адже стоїть осторонь від решти помешкань, а його архітектура є нетиповою для сільської забудови.
Поруч, через дорогу, розташовані каплиця та фігура святого. Зараз це Богослужбова каплиця Різдва Івана Хрестителя УГКЦ, а будувалась вона ще у 1939 році як римо-католицька тодішнім власником закинутої вілли. Хто ж мешкав у цьому маєтку і чому таку добротну будівлю занедбали?
Проїжджаючи кожного разу повз віллу, я з цікавістю її роздивлялася й не підозрювала про трагічну минувшину цього місця, аж поки у 2020 році не вирішила з’ясувати його історію, яка виявилась тісно переплетеною з історією заснування Дрогобицького водогону, а закінчилася пострілом радянських «освободітєлєй» у 1941 році.
В процесі пошуку інформації виявилося також, що цей будинок оповитий легендами, які переповідали мешканці краю. Та все ж, по крупинці, тоді вдалося зібрати реальну історію садиби і її власника – поляка Антонія Чупкєвича. А через рік дрогобицький історик Богдан Лазорак опублікував більш детальний опис далеких подій. Відтак постала цілісна картина, яка вкотре свідчить про жорстокість, смерть та руйнацію, яку ніс і продовжує нести з собою “рускій мір”.
Отже, у 1930 р. інженер Ройт за підтримки магістрату міста Дрогобича і Варшавського центрального бюро із водопостачання успішно завершив проєкт постачання води до Дрогобича з боку сіл Сторона, Підбуж, Підмонастирок, Уріж, Нагуєвичі, Унятичі, Лішня.
У 1931 р. запрацювала Урізька насосна станція, яка й досі забезпечує водою значну частину мешканців Дрогобицької ОТГ.
Інженером і першим директором насосної станції в Урожі було призначено поляка Антонія Чупкєвича – випускника Варшавських вищих студій з інженерної справи. Це була людина, яка стояла при зародженні галузі водопостачання Дрогобича.
Антоній разом із дружиною і двома дочками поселився у віллі, яку він будував біля станції в той самий час, коли споруджували водогін – згідно з актом 1930 року будівля була вже на стадії завершення.
Будинок містив вітальню, 4 спальні, кабінет директора, кімнату для покоївки, мав просторі підземелля.
Відомо, що в будинку був резервний пульт для контролю за системами шлюзів, які вмикалися під час повені на річці Бистриця.
Через дорогу від вілли Антоній збудував каплицю свого святого покровителя. Ця каплиця мала бути прихожанською для працівників насосної станції римо-католицької конфесії, а також вона була запланована як родинна усипальниця. Але почалася війна, і каплицю освятити не встигли.
Червоний терор і його злочини
22 червня 1941 р. НКВД арештувало директора насосної станції – Антонія забрали безпосередньо з дому і кинули у Підбузьку тюрму. Тоді ж було арештовано і десятками невинних мешканців довколишніх сіл – переважно місцевої еліти.
Через чотири дні, 26 червня, під час панічного відступу радянської армії від іншої тиранічної армії Гітлера, о 22.00 год прокурор Підбузького КГБ Строков, разом із 11-ма працівниками МГБ та 3-ма невідомими почали оперативний вивіз ув’язнених із Підбузької тюрми.
Людям сказали, що їх нібито відпускають на волю у зв’язку із нападом німців. Коли ж вантажівка з ув’язненими приїхала до пагорба напочатку Нагуєвич під назвою “Гостиславль”, машина зупинилася, усіх попросили вийти і вивели в поле біля дороги. Чоловікам було наказано взятися за руки, після чого Строков віддав наказ “Расстрєлять”! Вижити дивом вдалося 4 ув’язненим, один з них – Іван Чапля (син Пантелеймона) з Нагуєвич – залишив власні спогади.
Завдячуючи цим спогадам, а також матеріалу дрогобицької газети “Вільне слово” – «Кривавий морд людей підбужським НКВД» ( №4, 16.07.1941, с. 4), сьогодні відомо 13 із 16 прізвищ тих, кого було розстріляно.
Зокрема з Нагуєвич: Дрогобицький Михайло- директор школи с. Нагуєвичі, Камінський Корнило – колишній директор школи с. Нагуєвичі, Добрянський Іван – селянин, Думяк Степан – службовець, Чапля Іван, син Василя – коваль, Хруник Микола – службовець; з Підбужа: Юринець Андрій – директор школи с. Підбуж, Опацький Ілля- крамар, Матис Н. – заступник голови сільради, Опацький Н. – швець; а також Пуцура Н. – голова сільради з Кропивника Нового, Н. Н. – голова сільради з Кропивника Старого, Чупкевич Антоній – директор водотягів села Уріж.
Інші люди – це селяни, особи яких не було встановлено. Всього йдеться про 16 жертв терору.
Зі свідчень старожилів – енкаведисти тут не тільки стріляли в невинних людей, а й добивали їх чоботами, багнетами, лопатами, розсікали животи і навіть… вирізали серце.
Значну частину розстріляних їхні родичі та односельці перепоховали. Зокрема і тіло директора водогінної станції Антонія Чупкевича небайдужі селяни під покровом ночі перенесли та похоронили біля каплиці, яку він збудував.
Одним з останніх, хто бачив живим Антонія Чупкєвича, був ув’язнений Підбузької тюрми Володимир Кузик, якому вдалося вижити. Його свідчення знаходимо у книзі “Підбуж” авторства Ярослава Татомира. Володимир Кузик розповідає, що його тоді врятував «якийсь енкаведист – українець зі сходу». Саме він сказав втікати, коли в’язнів вантажили на автомобілі. Потім, коли радянські війська відступили, Володимир Кузик виконав останню волю Антонія – поїхав на велосипеді в Уріж сповістити дружину і дітей про смерть глави сім’ї. Чоловік згадує цей момент – коли бачив їхній розпач – як найважче випробуванням за все своє життя.
Після цих трагічних подій дружина Антонія Чупкєвича із двома дочками виїхали в Польщу.
Згідно з інформацією письменниці Галини Пагутяк, одна з дочок Чупкєвича в 90-х роках приїжджала до Дрогобича, і висловлювала вдячність урізьким людям за пам’ятник батьку. Але вона боялась приїхати до Урожа, бо дитячі спогади були для неї надто травматичними…
***
У радянські часи, орієнтовно у 70-ті роки, у віллу заселили сім’ю інженера Губицького з дружиною та трьома дітьми. Чоловік працював на водогоні, а коли посаду скоротили, родина перебралася жити в Стебник. Згодом в окрузі й почалися ширитись легенди про те, що ніхто не може прижитися у будинку через «нечисту силу».
В реальності ж все виявилося набагато прозаїчніше: у віллу більше нікого не заселяли, оскільки вона розташована у санітарній зоні. Ймовірно, в часи будівництва цих вимог ще не існувало.
Сьогодення
Зараз вілла Чупкєвича в Урожі перебуває в аварійному стані: побиті вікна, вибиті двері, облуплений тиньк, підлога та перекриття стелі зруйновані, чути як голосно дзюркотить вода десь на дні глибокого підземелля. Можливо там є залишки зруйнованого водопроводу, а можливо вода просто проклала собі туди стежину сама. Також ходили чутки, що там всередині був басейн, однак офіційної інформації згідно з описом або свідченням очевидців про це немає.
Заходити всередину приміщення небезпечно через високу ймовірність провалитися уже в коридорі та й перед самим порогом зіяє чимала квадратна діра. А далі, в кімнатах, вся підлога догори дриґом. Проте стіни виглядають добротними, металева покрівля ще так-сяк тримається купи, але іржа невблаганно робить свою справу.
У радянські часи, орієнтовно у 70-ті роки, у цей будинок заселили сім’ю інженера Губицького з дружиною та трьома дітьми. Чоловік працював на водогоні, а коли посаду скоротили, родина перебралася жити в Стебник. Ось після цього в окрузі й почалися ширитись легенди про те, що ніхто не може прижитися у будинку через присутню там «нечисту силу».
В реальності ж все виявилося набагато прозаїчніше: у віллу більше нікого не заселяли, оскільки вона розташована у санітарній зоні. Ймовірно, в часи будівництва подібних вимог ще не дотримувалися.
Каплиця Святого Антонія в радянський період була закрита. Кам’яні фігури біля неї, як описує Галина Пагутяк, стояли понівечені до невпізнання: сірі торси без рук і ніг із застиглими складками одежі. Потім вони зникли.
У 1994 році каплицю оновила та освятила місцева греко-католицька громада. Раз у рік, у свято Різдва Івана Хрестителя, тут проводять Богослужіння.
Перед каплицею при дорозі стоїть фігура Антонія Святого – ціла і яскрава. А Антоній Чупкєвич нагадує про себе самотньою могилою та надгробком, який йому спорудили мешканці Урожа.
На місці розстрілу в’язнів Підбузького НКВД між селами Нагуєвичі та Уріж поставили пам’ятний хрест із прізвищами загиблих і також спорудили каплицю. На жаль, уже дві каплиці на цьому місці було знищено вогнем, а третя зазнала спроби підпалу, згодом її повалив вітер. Щороку 26 червня тут вшановують невинно убієнних жертв комунобільшовицького терору.
Авторка: Віра ЧОПИК
