В ньому було аж цілих 10 поверхів! Проте вже на початку наступного століття 10-поверховим будинком було нікого не здивувати, а головне будівництво хмарочосів в Америці перемістилася в Нью-Йорк. Багато бачили фотографію сидячих на балці будівельників десь високо в небі над містом, вона часто зустрічається на постерах та обкладинках. І звичайно, з завмиранням серця задавалися питанням: як? Як вони туди потрапили і як вони можуть не тремтіти від страху, а спокійнісінько їсти свій ланч? Отже, цей пост про те, як будували хмарочоси у Нью-Йорку.
Lunchtime atop a Skyscraper ("Обід на вершині хмарочоса") — фотографія з серії Construction Workers Lunching on a Crossbeam — 1932 фотографа Charles C. Ebbets.
Таке диво, як хмарочос, не стало б можливим без винаходу сталевого каркаса. Складання сталевого каркаса будівлі — найбільш небезпечна і складна частина будівництва. Саме якість і швидкість збірки каркаса визначає, чи буде проект реалізований в строк і в рамках бюджету. Ось тому клепальники — найважливіша професія при будівництві хмарочоса.
Клепальники — це каста зі своїми законами: зарплата клепальників за робочий день — 15 доларів, більше, ніж у будь-якого кваліфікованого робітника на будівництві; вони не виходять на роботу в дощ, вітер або туман, вони не числяться в штаті підрядника. Вони не одинаки, вони працюють бригадами з чотирьох чоловік, і варто одному з бригади не вийти на роботу, не виходить ніхто. Чому ж у розпал Великої депресії на це дивляться крізь пальці всі, від інвестора до виконроба?
На помості з дощок чи просто на сталевих балках стоїть вугільна піч. У печі заклепки — 10-сантиметрові в довжину і 3-сантиметрові в діаметрі сталеві циліндри. "Кухар" "варить" заклепки — невеликими хутром жене в піч повітря, щоб розігріти їх до потрібної температури. Заклепка прогрілася (не занадто сильно — провернеться в отворі і доведеться її висвердлювати — і не занадто слабо — не розклепається), тепер потрібно передати заклепку туди, де вона буде скріплювати балки. Яка балка коли буде кріпитися, відомо лише попередньо, так і пересувати гарячу піч протягом робочого дня не можна. Тому часто місце кріплення знаходиться від "кухаря" метрах в тридцяти, іноді вище, іноді нижче на два-три поверхи.
Передати заклепку можна єдиним способом — кинути.
"Кухар" повертається до "воротаря" і мовчки, переконавшись, що "воротар" готовий до прийому, щипцями кидає розпечену до червоного 600-грамову болванку в його бік. Іноді на траєкторії вже зварені балки, кинути потрібно один раз, точно і сильно.
"Воротар" стоїть на вузькому помості або просто на голій балці поруч з місцем клепки. Його мета — зловити залізяку звичайною бляшаною консервною банкою. Він не рухається з місця, щоб не впасти. Але зловити заклепку він зобов'язаний, інакше вона маленькою бомбою впаде на місто.
"Стрілок" і "Упор" чекають. "Воротар", піймавши заклепку, заганяє її в отвір. "Упор" із зовнішнього боку будівлі, висячи над прірвою, сталевим стержнем і власною вагою утримує капелюшок заклепки. "Стрілок" 15-кілограмовим пневматичним молотом протягом хвилини розклепує її з іншого боку.
Краща бригада робить цей фокус понад 500 разів за день, середня — близько 250.
Небезпеку цієї роботи можна проілюструвати наступним фактом: маляри на будівництві страхуються за ставкою 6% від зарплати, теслі — 4%. Ставка клепальників — 25-30%.
На будівлі Крайслера загинула одна людина. На Wall-Street-40 загинуло четверо. На Empire State — п'ятеро.
Каркас хмарочоса складається з сотень сталевих профілів довжиною кілька метрів і масою в кілька тонн, так званих beams. Зберігати їх при будівництві хмарочоса ніде — ніхто не дозволить організувати склад в центрі міста, в умовах щільної забудови, на муніципальній землі. Більш того, всі елементи конструкції різні, кожен може бути використаний в одному-єдиному місці, тому спроба організації навіть тимчасового складу, наприклад на одному з останніх побудованих поверхів, може призвести до великої плутанини і зриву термінів будівництва.
Саме тому, коли я писав, що робота клепальників найважливіша і найскладніша, я не згадував, що вона до того ж сама небезпечна і важка. Робота важче і небезпечніше, ніж у них — робота кранової бригади.
Замовлення на бімси було узгоджене з металургами ще кілька тижнів тому, вантажівки підвозять їх до місця будівництва хвилина в хвилину. Незалежно від погоди, їх необхідно розвантажити негайно.
Деррік-кран — стріла на шарнірі, знаходиться на останньому побудованому поверсі, монтажники — поверхом вище. Оператор лебідки може знаходитися на будь-якому поверсі вже побудованого будинку, адже ніхто не збирається зупиняти підйом і відволікати інші крани для підняття важкого механізму на кілька поверхів вище для зручності монтажників. Тому, піднімаючи багатотонний швелер, оператор не бачить ні саму балку, ні машину, яка її привезла, ні своїх товаришів.
Єдиний орієнтир для управління — удар дзвону, що подається підмайстром за сигналом бригадира, який перебуває разом зі всією бригадою десятками поверхів вище. Удар — включає мотор лебідки, удар — вимикає. Поруч працюють кілька бригад клепальників зі своїми молотами (ви чули коли-небудь шум відбійного молотка?), інші кранівники піднімають по командам своїх дзвонів інші швелери. Помилитися і не почути удару не можна — швелер або протаранить стрілу крана, або скине з встановленою вертикальної балки монтажників, які готуються його закріпити.
Бригадир, керуючи дерріком через двох операторів, одного з яких він не бачить, домагається збігу отворів під клепку на встановлених вертикальних балках з отворами на швелері, що піднімається з точністю до 2-3 міліметрів. Лише після цього пара монтажників може закріпити розгойдується, часто мокрий швелер величезними болтами і гайками.
У Нью-Йорку на 6-й авеню є пам'ятник цим хлопцям, встановлений в 2001 році. Моделлю стала найвідоміша фотка, вона тут прев'ю перша. Так от, зробили пам'ятник спочатку точно так, як на фото, тобто 11 чуваків сидять на балці. А потім самого крайнього праворуч прибрали під корінь. І тільки з-за того, що у нього в руках пляшка віскі! Я розумію, якщо б це зробили у нас у часи Горбачова, але у них в 2001-му! Мабуть, не хотіли руйнувати легенду про бравих хлопців. Тепер це десять цілком пристойних хлопців, що сидять на сталевій балці. Нормально. Але якось прикро.
