На долю 85-річного мешканця Нового Кропивника Східницької громади Володимира Малиняка випало чимало випробувань – у 4 роки він втратив матір, згодом на заслання на 12 років енкаведисти забрали батька, дідусь, арештований совітами, помер на «бригідках» (тюрма в Дрогобичі), а він сам 13-річним хлопцем на довгих 15 років опинився в Сибіру. І хоч повернувся звідти, як він каже, уже ментально радянською людиною, але з часом рідна земля та люди довкола зробили свою справу і Володимир став палким прибічником самостійної України ще в радянські часи.
Про те, як чоловік разом з однодумцями заснував у Новому Кропивнику осередок Народного Руху України та чим займався з однопартійцями, МедіаДрогобиччина уже писала. А нещодавно пан Володимир переказав, що має для нас інформацію та забажав знову зустрітися. Так в моїх руках опинилися рукописи про життя цього неординарного чоловіка, який трепетно береже дух минувшини у власноруч збудованому Музеї та мріє про щасливе майбутнє для України. Оцифрувавши старанно списані аркуші, скорочену версію пропоную на огляд читачів, бо життєпис Володимира Малиняка є однією з мільйонів сторінок історії нашої України і вартий уваги.
Вигнання у перші години після народження, раннє сирітство
Народився Володимир Малиняк 2 вересня 1938 року на хуторі Гута (належить до с.Новий Кропивник), а вже по обіді цього ж дня переїхав з батьками в рідне село своєї матері – Старий Кропивник, в урочище Спарище. Річ у тім, що дідова жінка – батькова мачуха була жінкою владною, не мала сентиментів до дітей, тож молода сім’я вирішила оселитися подалі. Так в перший день свого народження маленький Володимир став мешканцем двох Кропивників. «Це була перша невдача у моєму житті», – каже чоловік.
Його бабуся добре прийняла сім’ю з новонародженим сином, виділила їм кімнату, і вони стали там жити. Але мами своєї Володимир не пам’ятає: вона та ще два молодші його брати, а також дядько, померли від черевного тифу, коли йому було 4 роки. Залишились із великої сім’ї жити на цьому світі лише він із батьком. Тож після похорону вони повернулися туди, де хлопчик народився – до дідуся на Гуту. «Мачуху дідусь поставив на місце, щоб не займала нас. Тато влаштувався у Східницю на роботу на тартак. А ми із дідусем ґаздували собі коло хати», – згадує Володимир.
Хата на хуторі – прохідний двір для людей зі зброєю
Хата Малиняків стояла десь за 300-400 м від лісу. В часи воєнного лихоліття цей віддалений від цивілізації хутір став мало не прохідним двором для людей із зброєю. У перші роки німецької окупації тут у чагарниках переховувався комуніст. Згодом озброєні німецькі вояки вдосвіта вдерлися у хату Малиняків – за чиєюсь наводкою шукали того комуніста, поставивши на коліна господарів під дула автоматів.
Ще через якийсь час уночі в хату знову увірвались озброєні люди, які говорили мішаною українсько-російською мовою. Були брудні, обірвані та голодні, стали шукати, що можна було з’їсти. То були червоні партизани Ковпака, вони таборувались тут недалеко під лісом. Господар дав їм харчів і вони пішли, а на ранок з’ясувалося, що пропали його добротні американські черевики.
Згодом ці вояки кудись ділися, а через рік, весною, повернулися – одягнені в українські строї, співали українських пісень і дуже вже розпитувалися про ОУН. Це були уже кадрові розвідники, які багато чого дізналися від місцевих дівчат, до яких залицялись. Одна дівчина здала таким способом понад 40 чоловік, і коли совіти прийшли у 1944 році, то списки членів ОУН були уже готові.
У середині 1944 року повернулась «червона чума», яка наробила багато лиха і пролила немало людської крові.
Арешти та заслання
І ось, однієї ночі, 21 січня 1945 року, ця червона чума увірвалась до хати Малиняків. Перевернули все догори дригом, та не знайшовши нічого підозрілого, енкаведисти наказали батькові Володимира збиратись, і незважаючи на плач рідних, повели його у темінь. Та ніч розлучила сина і батька на довгих 12 років. А ще через рік ота чума забрала дідуся із хати – але у старенького серце не витримало, і він через місяць на «бригітках» у тюрмі помер. Де його могила – рідні так і не дізналися.
Малий Володимир залишився жити з батьковою мачухою та дядьком. Дуже часто до них приходили опергрупи, які шукали повстанців по селах. І кожен такий прихід супроводжувався страхом та стресом для мешканців. Адже, приходили і під виглядом «борців за Україну», просили їсти собі і тим хлопцям, що стояли під хатою, а коди їм нічого не дали, то взяли собі самі… А потім висилка у Сибір і, попробуй довести, що ти не давав нікому їсти.
«Я пас корови, у 1947 році пішов у перший клас і, можливо, якось би жилось. Але в 1951 році червона чума ще раз навідалась до нашої хати. І залишилась стояти пусткою хата, а ми опинились у Сибіру. Напередодні до нас приходили прости їсти, серед них були місцеві зрадники. Потім я довго задавав собі весь час запитання: за що забрали дідуся, тата? Зростав весь час у ненависті, як тоді казали, до совітів. Але відповіді не міг отримати», – згадує Володимир своє непросте сирітське дитинство.
Його батька після перебування у катівні Борислава заслали у Казахстан в Караганду на вугільну шахту, а потім у Джезказган на мідні рудники, де від силікозу люди помирали як мухи. Важко розповісти, що він пережив у клятому Степлагу, але якимось чудом вижив і навіть був учасником Кенгірського повстання.
«Коли пізніше тато розповідав, як придушувалось повстання, як танками розчавили сотні дівчат і жінок, які стали на шляху танкам не пускаючи їх на зону, то я, на той час уже просякнутий совєтською пропагандою, не повірив своєму татові. Адже для мене це було жорстоко. Тільки пізніше, коли я дізнався від інших, що то все було правдою, я хотів вибачитися, але тата уже серед живих не було», – згадує Володимир.
Сам Володимир сім років відбув на засланні на спецпоселенні, де в умовах вічної мерзлоти доводилося дуже непросто. У 1958 році Верховна Рада СРСР звільнила усіх від 1938 року народження і вище й одразу ж вручила хлопцям повістки до війська. Три роки і три місяці відслужив Володимир, але ні в армії, ані згодом на роботі, де добре виконував свої обов’язки, не дав себе затягнути у комуністичну партію. Із цим «сватали» його не раз, а пильне око КГБ не спускало його зі свого виду ще довго.
Рідний хутір зустрів попелищем
Коли Володимир уже після армії, під час відпустки на роботі, перший раз за 14 років приїхав до рідного села, то, відвідавши хутір, виявив, що хати в якій народився, уже немає – через необережність діти, граючись, підпалили її… Згоріла на хуторі також хата тітки, родину також вивезли у Сибір в той же день, що і Володимира. Груда каміння залишилася і від бабусиної хати в Спарищах в Старому Кропивнику – у 1945 році на самий Великдень НКВД спалило хату за те що, у ній ночували повстанці.
Володимир пригадує, як одразу після приходу червоної армії на західні українські землі до них на хутір майже кожен день приходили солдати із офіцером і залякували-наказували, щоб хуторяни збирали речі, худобу і йшли на Східницю, бо тут може проходити фронт й усі можуть загинути.
Хуторяни, як могли, так опиралися цьому виселенню, ніхто із хутора так тоді і не переїхав до Східниці.
Хрущов, Брєжнєв, Мехліс… Чи були вони у Новому Кропивнику?
«Уже пізніше мені стало відомо, чому нас залишили у спокої. У нашому селі Новий Кропивник на вулиці Береги стоїть хата Василя Левицького, в якій колись перебували високі чини Четвертого фронту. Вони приїхали, щоб на місці вивчити обстановку та можливість прориву фронту через наші гірські села. Цілий тиждень у тій хаті тривала нарада, але згоди так і не дійшли.
Так хто ж був на цих нарадах? Хрущов Микита Сергійович – член ради фронту, Брєжнєв Леонід Ілліч – начальник політвідділу 18 армії, Мехліс Леонід Захарович – генерал-полковник, особистий посланець Сталіна, Васильєв Іван Васильович – генерал-майор, керуючий відтинком фронту, на якому мав відбутись прорив», – розповідає Володимир Малиняк.
Чоловік проводить мене до цієї хати що на крутому березі Стрия, і розповідає, що господар – очевидець тих подій – уже помер, але саме він розповів про цю подію Володимиру, коли той досліджував історію села.
Згідно переказів, генерал Васильєв доводив, що прорвати фронт на цьому відтинку неможливо, бо німцями усе підготовлено до поразки радянських військ і будуть великі втрати як з боку радянських військ, так і з боку цивільного населення. Але усі члени наради були проти доказів Васильєва і хотіли прорвати фронт тільки на цьому напрямку. Тоді генерал Васильєв сказав готовити машину для поїздки у район прориву. Його стали відмовляти члени його штабу, а тим більше у день поїздка була дуже небезпечною. Та все ж, взявши з собою офіцера і охорону, він виїхав в район села Зубриця. Німці пристріляли кожен клаптик дороги і, коли генерал із своїм кортежом появився в зоні обстрілу, ударили по ньому артилерією із села Майдан. Васильєв був смертельно поранений, інші були вбиті. Живим залишився лише водій генеральської машини, який вирвався із пекельного вогню і доїхав до наступного відтинку фронту.
Після цього, за переказами Левицького, усі члени наради покинули село Новий Кропивник. Прорив відбувся пізніше у районі Закарпаття.
«Все це я дізнався, коли вивчав історію свого села. На місці загибелі генерала було споруджено пам’ятник у 1970 році. Десь у 70-х роках у наші краї приїжджав чоловік – редактор газети «Ізвєстія» Олексій Аджубей – зять Микити Сергійовича Хрущова. Він вивчав шляхи війни Хрущова. Мабуть шукав матеріал для опису життя свого тестя, але чи зустрічався він з кимось у нашому селі – невідомо», – розповідає Володимир.
Володимир Малиняк веде мене до хати на високому березі Стрия, де, згідно його розповідей проходила ця нарада.
Описана історія надзвичайно цікава, але документального підтвердження цьому у відкритих джерелах я не знаходжу. Звертаюся до місцевих істориків, та, на жаль, ніхто не чув про цю подію. Однак той факт, що генерал Васільєв загинув саме в цей час у цих краях, є загальновідомим і незаперечним.
Повернення на Батьківщину
А ми повертаємося до життєпису Володимира Малиняка. Як тільки він здав екзамени за восьмий клас вечірньої школи, тут же зібрав речі і покинув край, де пройшла його молодість, та повернувся в Україну.
Батькова хата була стара, під стріхою. Вони її розібрали і стали споруджувати нову, так, що жити було сутужно. Володимир влаштувався на роботу у Дрогобичі – автокранівником, отримав місце у гуртожитку і пропрацював там аж до 1990 року, заробивши на прощання медаль «Ветеран праці».
«Із Сибіру я приїхав уже сформованою радянською людиною, розмовляв – де російською, де українською. За ті роки, що я прожив у Сибірі, я прочитав лише одну книжку українською мовою, яка дивом опинилася там у місцевій бібліотеці. Але десь там у глибині душі моєї жевріла Україна», – розповідає пан Малиняк.
Тут чоловік став цікавитись усім, що пов’язано з життям в Україні, зустрічатись із різними людьми і потихеньку із жевринки розгорявся вогонь любові сина до матері України.
Відлуння далеких трагедій, що перевернули свідомість
За час роботи на автокрановому заводі йому приходилось бути у багатьох місцях району. Одного разу, коли Володимир вантажив ліс, на авто лісовозу від лісництва у районі Модрич до нього підійшов старший чоловік і якось загадково став питати, чи знає він, на якому місці стоїть. А далі розповів історію, яка відбулась у 1939 році після розгрому німцями Польщі. Тоді Володимир Кубійович добився, щоб німці відпустили полонених українців, які були мобілізовані поляками на війну. Група із дев’яти полонених верталась додому. Їх зустріли на тому місці вояки Армії Крайової – це були вояки розбитої Польщі. Вони свій гнів за поразку у війні стали зганяти на усіх українцях, як цивільних, так і полонених. Так ось, тих дев’ятьох полонених вони закатували на цьому місці. Після цього Володимир Малиняк довго згадував того чоловіка і тих нещасних хлопців.
Другий випадок стався в Дрогобичі на вулиці Міцкевича. Там прокладали теплотрасу. Екскаватор копав траншею, а Володимир автокраном укладав блоки, на яких влаштовують інженерні труби. Раптом усе зупинилося, до екскаватора стали сходитись люди.
«Я теж підійшов і побачив велику яму, заповнену гашеним вапном. Вапно було високої якості і хоч зараз бери і використовуй. Але як воно сюди потрапило? Дехто із людей став набирати у відра і нести додому. Ось тут знову один старший чоловік вголос сказав: «Люди, люди! Якби ви знали, що то за вапно, ви б його не брали!». Коли він став віддалятись від натовпу, я наздогнав його і став просити, щоб він розказав, що криється за цим вапном. Подивившись на мене, чоловік сказав таке, що засіло мені в душу великим смутком. Виявляється, що «визволителі» старались замести сліди своїх злочинів і ночами звозили у яму усіх, кого вони залишили життя за спротив владі. А потім засипали вапном тіла», – згадує Володимир.
Часи змін, перші кроки з демонтажу радянщини у рідному селі
Після смерті Брежнєва, коли за пару років не стало трьох генеральних секретарів, народ став наповнювати легені свіжим повітрям. Відчувалось, що скоро мають статися якісь події, які повинні змінити життя.
І переміни у житті не забарилось – настали часи Перебудови, тоді люди почали вірити, що можна жити по-новому.
З’явилася надія на краще життя, люди стали гуртуватись і створювати нові партії на противагу КПРС. Так у Києві на першому з’їзді Народного Руху України було затверджено статут нової організації, яка отримала назву Народний Рух за перебудову. Люди стали створювати по селах і містах осередки Руху, куди масово вступали українці. Країною прокотилися велелюдні мітинги.
Дружина Володимира Малиняка через вихідні уже майже не бачила його вдома – він старався бути на усіх заходах нового життя. 17 вересня 1989 року в Східниці чоловік вступив у першу політичну організацію у своєму житті і став членом Народного Руху за Перебудову.
Створення осередку Народного Руху України у Новому Кропивнику та його діяльність
Але цього було для нього замало – і він вирішує створити осередок у своєму рідному селі Новий Кропивник. За допомогою друзів було створено ініціативну групу, яка допомагала у всьому.
22 жовтня 1989 року у селі Новий Кропивник було скликано схід села, на якому і було створено первинний осередок Руху.
«Ще був на ногах клятий союз, ще були усі репресивні органи КГБ, МВД і інші, отож спротиву для створення осередку було достатньо. Наприклад була вимога, що на зборах села має бути не менше, як 200 чоловік, а клуб вміщав не більше 100. Тож ми запросили із Борислава чотирьох членів Руху, серед яких – були члени Установчого З’їзду Руху у Києві. Клуб був переповнений, і в такій обстановці нам якось вдалось створити осередок. На цих зборах мене було обрано головою осередку, в якому налічувалося 16 членів», – розповідає Володимир.
Так з того часу почалась його партійна діяльність, яка забирала весь вільний час – конференції у Бориславі, Дрогобичі, Львові, чотири з’їзди Руху у Києві, різні заходи у селі. Люди, які звикли жити згідно настанов та порад партії, тепер стали приходити і до голови рухівського осередку навіть додому, а не лише в осередок.
Тоді шестеро членів Руху були обрані депутатами у селі, вони робили все, що могли: поміняли назву вулиці Леніна на вулицю Довбуша, познімали усі комуністичні постаменти, добились асфальтування вулиці Довбуша, привезли зі Львова театральні крісла у місцевий Народний дім. А ще встановили в селі пам’ятний хрест на честь скасування колгоспної панщини – про той випадок навіть написала російськомовна газета в далекому Дніпропетровську.
«А ось до влади нас не допускали – уся решта депутатів були комуністами, а у селі їх налічувалось на весь радгосп 42 члени партії», – каже Володимир Малиняк.
Важко було працювати у таких умовах. Одні казали, що нами ще будуть орати і волочити. А одного разу до Володимира під хату прийшов один односелець із червоним прапором в одній руці, а у другій руці була сокира… «Пройшли роки і от, хто хотів нами орати і волочити, уже в іншому світі, а той, що проходив із сокирою і прапорцем подавився під час їжі куском м’яса. Я, дякувати Богу, ще живу», – каже чоловік.
Важким був 1990 рік. Люди, які звикли жити у радянському рабстві, на усе нове нарікали. Особливо ті, хто любив украсти щось із колгоспного поля – конюшину, буряки, картоплю.
29 квітня 1990 року осередок Руху організував мітинг-реквієм на могилі січових стрільців біля церкви. Це була остання подія, де мешканці села були єдиними, і на цю подію були запрошені отці із Борислава, Східниці і інших сіл. Люди прийшлись по селу як із хоругвами, так із прапорами нової України. Вперше на сільраді у центрі в цей день замайорів синьо-жовтий прапор.
Після цього заходу рухівці вирішили вигнати московську церкву із села та перейти на греко-католицький обряд. Довгих три місяці вони боролись із частиною мешканців села, весь час чергували у церкві – як вдень, так і вночі, і перемогли.
«Московський священник Пасічник Богдан із своєю паствою був переможений і покинув церкву. Зараз він десь під Москвою із сім’єю править тією мовою, за якої він дослужився у нас до чину майора КГБ», – розповідає Володимир.
Були в його житті з’їзди партії у Києві, мітинги під Верховною Радою, сподівання на нові вибори та неодноразові гіркі розчарування через вибір українців.
До розколу РУХу та загибелі Чорновола привели продажність та зрада
«Під час різних конференцій, а також з’їздів, можна було почути палкі патріотичні гасла від різних людей, які любили показати себе на трибуні. У всіх них було одна мета: як потрапити в тепле місце при владі, і багатьом це вдалось. Але ішов час, і їм цього було мало. Коли цим людям щось не вдавалось, одразу шукали винних і знаходили вину у керівництві Руху. Так сталось того разу, коли Юрій Іванович Костенко із трибуни Верховної Ради зачитав звернення до депутатів про вихід частини рухівської фракції і утворення окремої фракції із 30 депутатів.
‘Це був розкол Руху, який комуністи зустріли шаленими оплесками. Видно за цей розкол Руху хтось отримав немалі гроші, адже це був не тільки розкол, а фізичне усунення В’ячеслава Чорновола, яке відбулось згодом. Все було сплановано заздалегідь: зрада і убивство. Якщо б не було розколу, то не було б і тих поїздок Чорновола по всій Україні для згуртування розколотого Руху. Саме в одній із таких поїздок у Кіровоград, де його підстерегли вороги України із допомогою зрадників, Чорновіл загинув. А на гроші за зраду була створена Українська Народна Партія, де вона зараз, та партія зради?», – запитує Володимир Малиняк.
Народний Рух зробив свою справу і увійшов у історію України золотими літерами. Закінчились поїздки і для Володимира Малиняка. Роки взяли своє, і чоловік пішов, як він каже, у партію пенсіонерів. А для того, щоб якось жити, із водія перекваліфікувався на будівельника і багато років він віддав покращенню побуту людям, часто забуваючи про себе.
Справедливість не восторжествувала – втрачене ніхто не відшкодував
«Якось мені син нагадав, що поки я роз’їжджав і боровся, мої друзі дбали про себе і свої родини, і зараз мають земельні наділи і все інше, а я все прогавив», – каже чоловік.
Тоді він зібрав усі документи, які були потрібні для того, щоб отримати якусь компенсацію за утрачене майно як репресований, адже радянська влада спалила дві хати – і татову, і мамину – взяв ці документи і поїхав у Дрогобич. Тут він пішов у одну із установ, де мало вирішитись його питання.
«Ця установа знаходилась навпроти церкви Святої Трійці у Дрогобичі, можливо вона і зараз там. Але, чи ще працює там цей гад, який мені тоді відповів – не знаю. Подивившись на мої документи, а потім на мене, він сказав по-радянськи: «А, ви ще живете! Ой, Боже, як ви мені усі надоїли!» і кинув назад мені мої документи», – розповідає Володимир.
На цьому ходіння по муках закінчились. Невдалою була спроба отримати земельний наділ для внука у сільській раді – питання розтягнули у розгляді на два роки, а потім прийшла відмова у зв’язку з тим, що Володимир Малиняк вже має свій земельний наділ.
«Так мені було відплачено за страждання у Сибіру, за ту боротьбу за Україну. Я зрозумів, що син який зробив мені зауваження, був цілком правий: я утратив все, що можна було добитись. А зараз уже пізно. Як то кажуть, поїзд пішов», – бідкається чоловік.
Мрія про процвітаючу Україну та рецепт її втілення від Володимира Малиняка
Однак більше його душа болить не за втраченими матеріальними можливостями і статками, бо сам збудував собі добротну хату, виростив з дружиною двох синів та дочку, має онуків (серед них співачка Уляна Малиняк, відома під сценічним псевдонімом “Всюдисвоя“) та діждався правнуків. Та у душі сивочолого чоловіка ятрить рана за гірку долю України й українського народу.
Володимир Малиняк каже, що причиною війни стало те, як українці голосували впродовж багатьох років та кого самі ж приводили до влади на всіх рівнях. Він виношує мрію як об’єднати українство всього світу навколо єдиної мети: на наступних виборах обрати очільником держави українця, для якого інтереси нації будуть вищими власних.
А ще Володимир Малиняк каже, що Україні потрібен гетьман, бо президентів тепер має чи не кожна компанія, а гетьман може біти тільки один. А поки триває війна, українці уже мають гуртуватися, проводити зібрання і радитися, щоб нарешті вибрати з-поміж себе гідного і найкращого та довірити йому найвищу місію – вивести Україну на шлях розвитку та долучити її до спільноти Європейських держав.
А своїх особистих планах Володимир має підкорення однієї з місцевих вершин – чоловік хоче востаннє відвідати і попрощатися з рідним хутором Гута, де колись вперше побачив білий світ. Краса там неймовірна, але, на жаль, хуторянам вона уже майже не належить.
Віра ЧОПИК, фото авторки.
Матеріал створений на основі автобіографічного рукопису Володимира Малиняка та його розповідей