Лікарняне містечко на Топольній у Львові – немов портал у інший світ, таке собі місто у місті, де люди з понівеченими війною душами та тілами лікують свої рани і готуються – хто до повернення знову на фронт, а хто – вчитися жити заново у іншій реальності з іншими можливостями свого тіла.
У кафе через дорогу п’ють каву та зустрічаються з родичами й друзями ті, хто може рухатися самостійно. Або ті, кого привозять на кріслі колісному. Молодого воїна везе, як колись у дитинстві на візочку, його посивіла мати… Багато чоловіків на милицях. За столиком в цей час розмовляють двоє статних військових, спочатку про свої нагороди, а далі один розповідає, що з його роти (80-200 чоловік) живими залишилося 13 чоловік, а інший, каже що в нього уціліли лише 6…
Серед цих воїнів, які проходять лікування та реабілітацію, зокрема у Центрі Незламні (UNBROKEN), є й наші краяни з Дрогобиччини. До одного з них прямую на зустріч. Це Іван Голик, уродженець села Медвежа, мешканець міста Трускавця – воїн, чия особиста історія варта поваги та натхнення для занепалих духом, а історія його раду варта, аби її вивчали у школах на уроках історії.
Рід, що кров’ю заплатив і продовжує платити за Україну
Іван походить із роду який кров’ю заплатив і продовжує платити за любов до України. Рідний брат бабусі Івана по батьковій лінії Михайло Гавриш воював у лавах УПА, був друкарем і випускав разом з ще трьома побратимами агітаційні листівки. У 1947 році їхню криївку поблизу села Медвежа викрили і оточили енкаведисти, тоді Михайло і його побратими, аби не здатися в полон, підірвали себе гранатами…
За гіркою іронією долі, а точніше, через те, що маємо такого північного сусіда, цю трагічну історію через кілька десятиліть мало не повторив Іван, лежачи пораненим у бліндажі з гранатною в руках, але, на щастя, відчайдушні побратими зуміли його вирвати з лап смерті.
Вся родина Івана по батьковій лінії у роки лихоліття Другої світової війни постраждала від червоних «визволителів» і продовжує страждати й досі. Його діда – Йосипа Голика, у юності підвішували і катували на хресті, почепивши на голову ялиновий вінець з хреста, а опісля кинули в гноївку, коли виснажений юнак захотів пити. Глузували, били прикладом автомата по пальцях так, що злізли нігті. Тягали на допити, звинувачуючи у зв’язку з підпіллям УПА, бо… купив у магазині мило і сірники. «Для бандєров купіл!» – лунали звинувачення.
Такі звірства з місцевим населенням червоні окупанти творили у селі Літиня на Дрогобиччині лише за те, що хлопець відмовився викопати і повалити хрест біля церкви. А згодом всю його сім’ю вивезли на Сибір, бо, на думку московських зайд, мали забагато землі. Там, в далекому холодному поселенні Губаха Йосип познайомився з ровесницею Розалією Гавриш з села Медвежа, яку разом з сім’єю також відірвали від рідної землі та вислали червоні вершителі людських доль.
З часом хлопець і дівчина покохали одне одного і одружилися, в них народилося четверо дітей і у трьох із них сини стали на захист України, коли московський окупант знову прийшов нас «визволяти» уже в наш час.
Один із них Іван Голик – син Тараса. Чоловік одружився та проживав з сім’єю у Трускавці, дбав про родинне гніздо, їздив на роботу в Польщу, аби його найрідніші серцю люди жили у комфорті та затишку. Захоплювався мисливством. «Життєлюб, оптиміст і веселун», – каже про нього його тітка Віра.
Коли почув про повномасштабний напад, одразу ж купив квиток до України
Коли 24 лютого 2022 року Іван почув про повномасштабний напад росії на українські землі, взяв квиток і уже опівночі з 24 на 25 лютого перетнув український кордон. Приїхавши додому, одразу ж пішов у військкомат, та його не взяли – сказали чекати дзвінка.
Тоді Іван записався у місцеву тероборону і став час від часу навідуватися у військкомат, аби нагадати про себе. Йому подзвонили уже наприкінці 2022 року і запропонували пройти психологічний тест на придатність до служби у десантно-штурмовій бригаді. Іван його успішно пройшов і на 12 січня 2023 року отримав повістку у ТЦК на відправку.
Далі був вишкіл у Навчальному центрі легендарної 80- десантно-штурмової бригади. За кілька місяців Іван пройшов школу розвідника, школу стрільця і школу снайпера, отримавши таким чином одразу три військові спеціальності.
А після цього почалася Іванова війна – з перших днів чоловік потрапляє у саме її пекло. Спочатку було село Вербове на Запоріжжі, тоді наші війська вели там контрнаступальну операцію.
13 травня, на саме Іванове день народження, він успішно проходить бойове хрещення, виконуючи перші бойові завдання. Служив стрільцем-автоматником. Позивний собі взяв – “Мисливець”.
«Під*ри були від нас за 50 метрів, ми гранатами з ними перкидувалися як яблуками, – каже Іван. – Ти кидаєш у них, а вони встають й далі лізуть і лізуть… Було морально дуже важко – це перші 200-ті та 300-ті. Ми були в контрнаступі, а це в рази важче».
Найбільша радість на війні, коли ефективно знищуєш ворога
Найбільшою радістю було, коли вдавалося ефективно налагодити взаємодію з іншими бригадами і знищувати якомога більше окупантів.
«Ми з товаришем часто опинялися в епіцентрі керування такими подіями. І от, коли все вдавалося, коли під ногами у ворога все горить і палає з усіх сторін, ти стоїш такий всеь на аденаліні на фоні цього переможного бою – як бог війни! Оце і були найкращі моменти», -каже Іван.
Військовослужбовець розповідає як одного разу йому з товаришем протягом 4 годин довелося відбиватися від великої кількості росіян.
«Їх було десь чоловік 35 – каже Іван, – А нас, окрім мене та мого напарника, ще 6. Але так вийшло, що наші хлопці немов заціпеніли. Все що вони змогли, це викинути нам свої магазини з патронами, коли наші закінчилися. І лише коли побачили, що п*дорів стає щораз менше, пожвавилися і вже активно нам допомагали, почали заряджати та подавати РПГ. Але навіть такі дії нас врятували. Без цих хлопців, ми б не відбилися, бо просто було б нічим. Тому на війні навіть, здавалося б, такі незначні дії мають життєво важливе значення», – розповідає Іван.
На Запоріжжі підрозділ Івана зазнав великих втрат і його з побратимами перекинули на Донеччину під Мар’янку, село Красногорівка, яке зараз уже, на жаль, під окупантами. Там Іван служить як снайпер та розвідник.
Дуже багато разів воїн був на волосок від смерті. Бо розвідка і снайпери – це передові позиції, це завжди на вістрі вогню і небезпеки. В такі моменти, коли смерть заглядала у вічі, навіть попри свою веселу вдачу, занепадав духом. Зазнав кілька важких контузій, таких, що по пів дня лежав без свідомості. Бувало, що контузію отримав ідучи на завдання, тоді побратим поливав його водою і так ішли далі. Триматися допомагало палке бажання вижити, аби повернутися до своєї сім’ї.
День з найстрашнішими в житті 9 годинами…
5 лютого 2024 року… Біди в цей день, на відміну від багатьох інших, ніщо не віщувало. Пройшли відносно спокійно з товаришем 3 км через поле й зайшли у бліндаж, до своїх, аби облаштувати там позицію. Іван хотів обрати для цього місце трохи далі, але майже після того, як зайшли всередину, на них прилетів танковий снаряд. З шести чоловік – 2 – 200-ті, 4 – 300-ті, серед них і Іван. Він найважчий. Та свідомості не втратив. Побачив свої розкидані пальці правої ноги, на якій від берця залишився лише кусок халяви. На іншій нозі вибите коліно.
Також Іван отримав контузію, та незважаючи на це одразу ж взявся сам надавати собі допомогу – наклав турнікети на обидві ноги та вколов обезболююче. Розповідаючи про цей момент, воїн наголошує, що важливу роль у його порятунку зіграло те, яке велике значення надавали у його бригаді навчанню тактичної медицини.
А далі почалися найстрашніші 9 годин у житті Івана. Після прильоту в бліндаж, наверху почали працювати російські автомати, а відтак поле довкола московити почали крити з мінометів -вгорі свистіли 120, 155-ки… Через шквальні обстріли надія на евакуацію згасала, немов свічка, що горить. Воїн підготував гранату, аби в мить, коли в бліндаж до них застрибнуть росіяни, одразу ж себе підірвати…
«Я навіть вусики в гранаті злегка розвів, бо сили мене покидали і я заздалегідь подбав, аби було легше зірвати чеку, – каже Іван. – Я б з зробив це 100%, у полон до них я б не здався за жодних обставин», – твердо додає Іван.
Тоді за цих 9 годин скільки всього передумав, все життя промайнуло перед ним. Розумів, що кожної миті все може закінчитися. Та все ж, надія на порятунок хоч і мізерна, не покидала його. Зі своїми був зв’язок по рації, але росіяни його перехоплюють. Поранений воїн розумів, що навіть якщо військові успішно доберуться до нього, так ще потім потрібно тягнути його по напівзамерзлій землі під обстрілами. Тому Іван дуже слабо вірив, що вийде звідтам живим…
Вийшов живим із пекла – і це головне!
Але ось, через цих найдовших в житті воїна 9 годин, протягом яких з нього повільно витікало життя, все ж двоє відчайдух, як каже Іван в доброму значенні – відбитих на всю голову – добралися до їхнього бліндажа. Івана евакуювали першого – тягнули по сирій, місцями примерзлій грудчастій землі. Поранений чоловік, наскільки міг, ще відштовхувався руками, аби допомогти своїм рятівникам полегшити цю важку ношу. І аж коли його доправили в медевевакуатор, лише тоді чоловік зрозумів, що він врятований, зрозумів, що буде жити!
Далі був стабпункт, де Іван втрачає свідомість. Прийшов до себе уже в лікарні найближчого райцентру – там йому не могли надати кваліфікованої допомоги через відсутність належного обладнання, лише стабілізували стан. «Допомогти сильно не допомогли, але дали мені надію, що ноги, які 9 годин були без кровопостачання, ще вдасться врятувати. Ця надія і тримала», – каже Іван.
Далі пораненого воїна перевезли в Дніпро у Обласну лікарню ім.І.Мечнікова. Ситуація погіршилася – відмерлі клітини та запальні процеси в нозі призвели до набрякання нирок. Лікарям довелося вживати радикальних заходів – Іванові ампутували обидві ноги, аби врятувати життя.
Чи плакав, коли прийшов до тями після операції і зрозумів свій стан? Іван каже, що ні. Бо дуже цінує життя. І звідтам, де він побував, не повернулися тисячі… Тож Іван радів, що вийшов живим із пекла. На жаль, не всім так пощастило.
Ні краплі жалю за своє рішення – бо по-іншому не зміг би
Поруч з Іваном з перших днів лікування з ним були його найдорожчі – дружина одразу приїхала в лікарню, щодня телефонували діти і це мотивувало його не занепадати духом. Далі були госпіталі Києва, Львова, ще кілька операцій – всього 8. В кожному з лікувальних закладів перебував недовго – по кілька днів, бо дуже великий потік…
Після завершення лікування Іван уже 5-ий місяць за державною програмою проходить реабілітацію у львівському Центрі НЕЗЛАМНІ (UNBROKEN). Чоловікові вже зробили протези з електронними колінами і він щодня по годині вчиться на них ходити. Після завершення програми та звільнення зі служби Іван планує ще поїхати на реабілітацію в США. Зараз над збором документів працює його дружина.
Запитую Івана, якби повернути час, чи купив би він квиток в Україну, якби знову опинися у тій же ситуації 24 лютого. Чоловік сміється і каже, що якби не купив 24 лютого, то купив би його 25 або 26.
«У будь-якому випадку я ні про що не жалію і повторив б це знову – я би пішов воювати за Україну, інакше ніяк», – каже Іван.
У жодному випадку чоловік не хоче жалю і співчуття до себе зі сторони оточуючих. Не хоче награних сцене з обіймами від незнайомих людей. Каже, що достатньо, аби перехожі не відвертали очі при зустрічі і вчили цьому своїх дітей. “А обіймати мене є кому”, – посміхається воїн.
Боротися за Україну – це у крові їхнього роду
Так кажуть односельці Івана. І так воно насправді є: троє онуків Йосипа Голика, а поміж собою двоюрідні брати – Іван, Юрій Голики та Богдан Яцуляк стали на захист рідної землі добровольцями, коли московський окупант прийшов сіяти смерть та чинити звірства.
У 2014 році в лави ЗСУ добровольцем записався Богдан та рік захищав Україну на сході від російських нападників, які тоді ще вдавали з себе «мєстноє ополчєніє». Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, Юрій у перший же день взяв рюкзак та пішов у ЗСУ, а Іван і Богдан поспішали з-за кордону, де працювали, аби також доєднатися до захисту України.
Юрій зазнав двох контузій з важкими наслідками, був комісований. На жаль, війна наздогнала його уже вдома – загинув у ДТП під колесами автівки.
Іван зазнав важкого поранення, а Богдан продовжує воювати у найгарячіших точках. Нехай береже Господь його та всіх наших воїнів! Нехай вічною буде шана і слава Героям, які віддали здоров’я і життя, захищаючи свою Україну, захищаючи кожного з нас.
Авторка: Віра ЧОПИК
Фото авторки та надані Іваном ГОЛИКОМ і Вірою Яцуляк