Кожна людина хоча б раз у житті замислювалася, чому у сусіда галявина зеленіша і дружина гарніша. Чому одним тотально не щастить, а іншим все само йде до рук, навіть робити нічого не доводиться, інформує Ukr.Media.
Ми намагаємося знайти відповідь на це питання, щоб зняти з себе відповідальність за життя, повне невдач і поневірянь. Нам кажуть: людина сама коваль свого щастя. Але чи завжди це твердження є вірним? Чи доля, рок сильніша за наші плани і наміри?
У нас є одна історія з життя, про двох дівчат, звати їх Аня та Олена. Дві найкращі подруги, точніше ними вони колись були, а потім посварилися якраз на тому ґрунті, що в Ані є все і навіть більше, а Олену життя, як сироту бідну, обділило.
Обидві дівчата росли на одній вулиці, у типовій п'ятиповерхівці. Ходили в одну школу та інститут. І навіть зовні вони були схожі, як рідні сестри.
Увагу від чоловіків отримували порівну: обидві були милі, приємні, за ними ходило по п'ятах кілька шанувальників, квіти дарували, записки писали.
Але це — у юності. У дорослому житті з таємних залицяльників кашу не звариш. Казки не сталося, олігарх ні з однією, ні з іншою в провулку не зіткнувся. Доводилося працювати, робити по господарству, допомагати рідні. Жити як усі.
Аня вийшла заміж за лейтенанта, звичайнісінького хлопця. У нього навіть квартири не було, довелося винаймати. А Олена вирішила, що вона такої помилки не припуститься. Буде шукати чоловіка ретельніше і зв'яже своє життя лише з гідною людиною (обов'язково з житлом, а ще краще — з татовим бізнесом, аби взагалі про гроші не думати).
Непомітно пролетіло десять років. Лейтенант став майором, народилися діти, іпотека майже закрита. Залишалося трохи. У сім'ї був привід пишатися своїми маленькими здобутками. А Олена тричі сходилася з чоловіками, жила з ними на своїй території, але нічого путнього з цього не вийшло.
Жінки продовжували дружити. Аня заздрила Оліні — у неї була маса вільного часу, вона пурхала з одного побачення на інше, двічі на рік їздила за кордон, отримувала яскраві враження. А Олена заздрила Ані — у неї надійний тил — чоловік, діти, квартира.
Все було рівно. Поки життя Ані не пішло вгору. Вони з чоловіком стали отримувати більше за своїх ровесників, значно більше. Аня зі звичайної дівчини перетворилася на жінку, яка знає собі ціну та отримує насолоду від життя. І у неї з'явилося 2 шанувальники. Один — начальник чоловіка, розлучений полковник. І ще один — сусід. Він працював головним лікарем місцевої лікарні. Він теж був давно у розлученні.
Обидва були в неї закохані. А Ані ніхто не потрібен був, окрім її чоловіка.
Спочатку ситуація здавалася комічною, Аня навіть намагалася перенаправити енергію своїх шанувальників на Олену — вона самотня, їй потрібніше. Вона намагалася познайомити чоловіків зі своєю подругою, але марно. Точніше, знайомство відбулося, а ось іскорки між ними не проскочили.
Чоловікам не потрібна була вільна Олена, їм потрібна була заміжня Аня.
Можливо, у них були мисливські інстинкти. Трофей, який складно здобути, здається найпривабливішим. Жінка, яка до тебе байдужа, викликає одержимість почуттями.
Олена злилася: у її подруги чоловік і два залицяльники. Віддані та якісні. А в неї нічого. Злість душила її, палила зсередини.
Вона знайшла якийсь незначний привід і посварилася з Анею. Їй хотілося викреслити її зі свого життя. Щастя подруги болем озивалося в душі.
Чому довкола однієї жінки ажіотаж, а у іншої — тиша і порожнеча? Кажуть, що чоловіки люблять ефект черги, їм потрібні азарт і перегони, щоб хотіти домагатися бажаного. А те, що просто лежить перед носом, де варто простягнути руку, їх не цікавить.
Обидва чоловіки — що лікар, що полковник, були пихатими. Вони вірили у свою винятковість, що настільки гарні, що заради них можна й чоловіка покинути.
Має бути якесь виразне, логічне пояснення тому, чому доля така немилосердна? Чому вона посилає найкращих чоловіків тій, якій вони зовсім не потрібні? Чому немає порядку — на одну гарну жінку по одному хорошому чоловікові?
На близькому Сході є таке прислів'я, яке багато що пояснює:
"Бог посилає м'ясо беззубому".
Всесвіт не розбиратиметься, хто чого вартий, не намагатиметься нікому догодити. Він рандомно стикає нас із людьми. І до тих, кому чоловіки не потрібні, відправляє чудових нових кандидатів. І розводить руками перед тими, хто сидить на самоті і плаче.
І з грошима так саме. Гроші сиплються з подвоєною силою на тих, кому їх уже й витрачати нема куди діти. Витрати перетворюються на пафос та кітч. Золоті унітази, діаманти в зубах і так далі. А хтось сидить на хлібі з водою і змін не передбачається.
Якщо зрозуміємо, що у нашому житті більше випадковостей, ніж закономірностей, жити стане набагато легше.
Коли люди шаленіють від того, що в них щось не виходить, треба заспокоїтися і згадати одну фразу: "Отже, ще не час". І справді, варто трохи почекати і все буде. Може, не так, як нам хотілося, не так, як мріялося та планувалося. По іншому.
Життя — це лотерея, де беззубі повинні жувати м'ясо, а зубасті сидіти впроголодь. Життя спонтанне, незрозуміле, непередбачуване. І від цього — прекрасне.
Не сваріться з близькими. Рано чи пізно і на вашій вулиці буде свято.