12 січня минув рік з часу смерті молодого воїна з села Орів Трускавецької громади Дмитра Левицького. Яким був 21-річний юнак, життя якого тільки починалося, згадують його мама та вчителька.
Мама Дмитра Галина:
Левицький Дмитро Денисович – мій син, моя радість, моя опора та моя гордість. Народився він 26 жовтня 2001 року. Насправді це маленьке моє янголя росло не по днях, а по годинах. Він дарував мені свою неймовірну любов та тепло дитини. У сім років пішов до школи, був дуже активною дитиною, старався гарно вчитися, слухати старших, не перечити, якщо провинився. А у третьому класі Дмитро на свято Матері сам співав пісню про маму.. Роки йшли за роками.
У 2017 році Дмитро закінчує дев’ятий клас і поступив на навчання до Стрийського ПТУ № 34 на спеціальність «Сантехнік та електрогазозварник».
У 2020 році він закінчив училище з гарними відгуками майстрів та вчителів. Літом їздив до брата в гості, займався домашніми справами та допомагав мені у полі. А 24 жовтня Дмитро сам добровільно поїхав у місто Сколе на військкомат, щоб іти до лав Збройних Сил на строкову службу. Звичайно, це було для мене великим ударом, але я не могла йому заперечити, бо сказав: «Мамо, я все одно піду!».
Якби ж я тільки знала, як все це обернеться надалі, звичайно я б усе зробила для того, щоб його відмовити. Але що є, то є…. 26 жовтня Дмитрові виповнилося 19 років, а 27 жовтня були проводи, і 28 моя дитина пішла в армію.
І так 28 жовтня 2020 року мій син став солдатом своєї України. Ніби йшло все добре, служба йшла своїм ходом, допоки не сталося найстрашніше: 24 лютого 2022 року вторгнення російської орди на нашу землю й оголошення воєнного стану. Тоді я зрозуміла, що мій син піде на цю кляту війну.
3 березня 2022 року у Дмитра мала закінчитися строкова служба… Але, на жаль, не так сталося, як гадалося: він підписав документи контракту і став на захист своєї України як старший солдат-контрактник. Спочатку він служив у Харкові, після того його відправили в бойові точки поблизу Бахмуту, Слов’янська, Кремінної. Саме у населеному пункті Кремінна мій син отримав поранення.
Доправили його у польовий госпіталь Краматорська, старалися врятувати його, але це, на жаль, було останньою краплею надії на ознаки життя. Упавши в клінічну смерть, Дмитро так і не прийшов до пам’яті.
11 січня 2022 року о 9:00 годині ранку не стало мого сина, моєї радості, моєї гордості, мого солдата, мого Героя Левицького Дмитра Денисовича.
Я хочу, щоб він був посмертно нагороджений як Герой України. Земля йому пухом».
Вчителька Дмитра Лілія Володимирівна Явір:
«Дмитро Левицький. Втілення доброти, щирості та дитинності. Адже саме таким, дитинно-юним, він навіки залишиться в пам’яті всіх, хто його знав. Крізь блакить Дмитрових очей просвічувалася глибинна мудрість, яку він постійно підживлював допитливістю: воїн Небесного Війська, бувши тут, на землі, поспішав дізнатися якнайбільше про все на світі, наче відчував, що Бог так швидко покличе його до себе.
А ще Дмитро був шкільним соловейком: кожне свято в школі асоціювалося з ним та його майстерним співом. Мабуть, тепер він співає в ангельському хорі… Навіть у найважчі моменти з обличчя Дмитра не сходив привітний усміх. Той усміх так дисонує з суворістю Дмитра-воїна на його останніх світлинах. Він якось так раптово подорослішав, проте стільки всього не встиг. Встиг, одначе, віддати життя за нас усіх!
Вічна слава Герою!»