У мальовничому селі Орів на Дрогобиччині вулиця Т. Шевченка протяжністю 14 км внесена у національну Книгу рекордів, як найдовша вулиця в Україні. А на орівському Ділу, попід який низиною тягнеться вулиця-рекордсменка, побудували одну з найпотужніших у західному регіоні нашої країни вітрову електростанцію – Орівську ВЕС. Але це ще не всі рекорди гірського села, яке має багату й цікаву історію.
Перед Другою світовою війною, 1939 року село Орів випереджало у тодішньому Дрогобицькому повіті за чисельністю населення усі села і селища. І навіть міста Трускавець та Стебник! Саме так, згідно зі статистичними даними «Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1 січня 1939 рік» Володимира Кубійовича, у селі Орове (тепер Орів) проживало 4520 мешканців, з них: 4410 українців, 10 поляків та 100 євреїв (для порівняння Стебник налічував 3500 мешканців, а Трускавець – 3220). Зараз у селі, згідно даних Вікіпедії, проживають 1964 мешканці.
Силу вітру в тутешніх горах люди вже в той час намагалися використати у своїх цілях. Зокрема влітку 1936 року в Орові діяв тренувальний табір планеристів для польських військових. Це була масштабна подія для села, мешканці Орова йшли дивитися на польоти жовнірів, як на свято. Організатори табору привітно ставилися до місцевих і навіть організували на горі торгові ятки.
Природну стихію особливо добре відчутно з орівської вежі, яку спорудили на горі Цюхів Верх в межах проєкту Велобескиди уже в наш час з метою розвитку зеленого туризму в регіоні. З оглядового майданчика 15,6-метрової вежі відкриваються чарівні карпатські краєвиди та панорами довколишніх міст.
На Дрогобиччині село Орів відоме найсмачнішою запашною полуницею, яка кожного літа красується соковитими боками на місцевих ринках і є бажаною на столах усіх ласунів. Також в довколишніх горах збирають духмяні трави, з яких виходять цілющі карпатські чаї. А у місцевих лісах рясно родяться білі гриби. У Орові б’ють мінеральні джерела, води з яких зцілюють та додають життєвої енергії. Скористатися цими природними дарами може кожен охочий – у селі діє кілька екосадиб, є добрі умови для відпочинку та проживання.
Є на що подивитися в Орові і для цінителів сакральної спадщини. Передусім – це дві старовинні святині – мурована церква Святої Покрови 1888 р. та дерев’яна церква Воскресіння Господнього 1867 р., розташована на цвинтарі.
Дерев’яна церква збудована у бойківському стилі за священника Михайла Дуба. Що цікаво, попри рекордну протяжність села, церкви розташовані дещо ближче на початку села (однак на колишній його історичній середині) неподалік одна від одної, на відстані орієнтовно один кілометр.
З дерев’яного храму походить унікальна ікона 1826 року «Страсти Христові». Також тут були знайдені й інші артефакти, які за віком давніші за саму будівлю церкви, про що свідчать давні написи. А загадковий напис, висічений на одвірку бічних дверей, не вдалося розшифрувати й досі.
Церква Воскресіння Господнього в наш час використовується для відспівування померлих. Задіяний храм для Богослужіння і на Великдень. Сама ж Великодня Літургія та освячення паски відбувається зранку в храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Після Вечірні процесією ідуть до храму Воскресіння, де служать Панахиди на гробах священників. У Світлий понеділок тут провадиться Божественна Літургія, освячення води (на річці) та загальний Парастас за померлими. У Світлий вівторок Свята Літургія також провадиться у храмі Воскресіння, а після її закінчення процесією ідуть до храму Покрови.
Окремої уваги заслуговує старовинна дзвіниця на цвинтарі. Місцеві кажуть, що старий дзвін у ній відбиває лише одну мелодію: «До-дому-До-дому!», маючи на увазі поклик у місце вічного спочинку.
Село Орів до недавнього часу мало дві школи: одну 11-річну, на початку села, та 9-річну у Горішньому кінці села. Також раніше працювала 9-річна школа в селі Зимівки, яке адміністративно належало до Орова.
Ще якихось кілька десятиліть тому дітей в селі було багато. Наприклад, у 1975 році у двох школах Орова та в школі с. Зимівки навчалися 687 дітей. («Орів. Історія гірського села», – авт. І. Грицишин, А. Грицишин).
Сьогодні з цих трьох шкіл у Орові, на жаль, функціонує лише одна – середня школа I-III ступеня, у якій навчається 103 учні, в тому числі школярі старших класів села Стинава Верхня з сусідньої Грабовецько-Дулібівської громади Стрийського району.
В межах реформи Нової української школи з 2026 року Орівська школа стане гімназією з 9 класами навчання.
Весь навчальний процес зосереджено в одному мурованому корпусі (збудований 1846 році та добудований у 1962 другий поверх). Також на території школи є старий дерев’яний корпус – будинок учителя, зведений у 1930 році. Зараз тут міститься адміністрація освітнього закладу, бібліотека, один навчальний клас. Також розміщена шкільна їдальня.
Неподалік школи розташовані дитячий садок та місцеве лісництво.
Нещодавно зазнав оновлення місцевий Народний дім, будівництво якого заклали ще у 1936 році. Минулого місяця в Народному домі відкрили капітально відремонтовану URBAN-бібліотеку з простором для розвитку та творчості місцевої молоді.
Перша згадка про Орів в історичних документах датується 1589 роком. За свою понад 400-літню історію село пережило чимало подій, зокрема і трагічних. Одна окупаційна влада змінювала на іншу, а від цього потерпали й гинули невинні люди.
Неодноразово змінювалось і адміністративне підпорядкування – село переходило то до Сколівського, то Дрогобицького району, хоча завжди тяжіло до Дрогобича. З давніх-давен дорога з села проходила через гору Діл. Цим шляхом ходили до Дрогобича торгувати та налагоджувати зовнішні зв’язки. На жаль, цією ж дорогою селян вивозили німці на примусові роботи, тудою ж пізніше більшовицькі окупанти вивозили на заслання цілі родини.
З реформою децентралізації Орів у складі Трускавецької громади у 2020 році знову повернувся до Дрогобиччини. Хоч село і надалі логістично набагато краще пов’язане зі Стрийським районом, та все ж є надія, що колись лісові дороги через гірський хребет, що в рази скорочують шлях до Трускавця, будуть цілком придатними для швидкого сполучення. На жаль, реалізацію цього проєкту віддаляє сьогоднішня війна.
Війна, до слова, не оминула село попри те, що воно «загублене» далеко в горах. Близько сорока мешканців Орова стали на захист України. На жаль, трооє з них, ще зовсім молодих, загинули. Це Денис Степанов, Дмитро Левицький та Микола Іваник. Цим Героям днями на фасаді навчального закладу освятили меморіальну дошку.
Після того, як пропав зв’язок з ще одним воїном, у селі започаткували Молитовну групу Св. Вервиці, яка щоденно молиться за те, аби Господь уберіг Захисників та дарував їм щасливе повернення додому, а також за мир в Україні. Опікується Молитовною спільнотою катехитка та вчителька християнської етики Орівської школи Іванна Бойко.
Раніше, у 1993-1994 н.р. в Орівській школі працював катехитом майбутній Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. У пам’ять про це встановлена таблиця на фасаді школи.
Є відомості, що свого часу в Орів навідувався Іван Франко.
Також з Оровом пов’язана ще одна знакова в історії України постать – це Президент Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Кирило Осьмак, який в околицях села у 1944 році в бою з більшовицькими загонами був важко поранений.
У 2006 році на стіні каплиці, що на горі Бренів, на честь К. Осьмака була встановлена меморіальна таблиця.
У 1996 році гору Бренів та околиці відвідувала дочка Кирила Осьмака п. Наталія Осьмак. Також гостювала в учителя історії І. Грицишина.
Сьогодні гора Бренів – це пам’ятка історії. Щороку на свято Різдва Пресвятої Богородиці на горі провадиться урочиста польова Служба Божа, під час якої поминають полеглих Героїв – січових стрільців, жертв польського та червоного терору, вояків УПА, які тут поховані.
Як і у більшості карпатських сіл в Орові діяла активна мережа підпілля, багато орівчан воювали у лавах УПА. Червоний терор та боротьба НКВС з підпіллям тривала до 1948 року. За цей час були закатовані та вивезені у Сибір сотні орівчан.
Хронологію історичних подій від найпершої згадки про село і до наших днів ґрунтовно дослідили та описали у презентабельній книзі «Орів. Історія гірського села» батько і син – Іван та Анатолій Грицишини, та яка вийшла у світ 14 листопада цього року,
Життя продовжується й додаватиме все нові й нові сторінки в історії карпатського села. Нехай вони будуть насичені яскравими барвами та сповнені позитивними дописами про розвиток, оновлення. Ну, і про нові рекорди теж.
Віра ЧОПИК, фото авторки