Ось уже третій рік у скромній хатині Іванчишинів в селі Болехівці на Дрогобиччині панують смуток і журба. Замість підтримки та опори, якої сподівалися від синів на старість, двоє людей з інвалідністю І групи – Богдан та Софія залишилися на самоті зі своїм горем та безпорадністю. І кожного-кожнісінького дня вони сподіваються отримати звісточку про своїх Івана та Степана – воїнів ЗСУ, які перебувають в російському полоні. Іван – рік, а Степан майже два.
Просячи Бога, аби зберіг їхніх дітей, батьки зі своїми обмеженими можливостями намагаються якось вижити у цьому світі. Глава сім’ї Богдан, 1954 р.н., має ДЦП – І група інвалідності, а його дружина Софія має І групу інвалідності по зору. Жінка майже не бачить і вже майже нічого не може поратися у домашньому господарстві.
Один раз на тиждень до Іванчишинів проїжджає соціальна працівниця і готує їм гарячі страви. Ось і вся допомога. Благо, що подвір’я випасають кози. А як треба було покосити траву, то Богдан їхав до Дрогобича в пошуках добродія, котрий би погодився допомогти… Але що там про допомогу говорити – добре, якщо без образ і обходиться, бо якось перестрів Богдана один знайомий та й про мільйони гривень за зниклих на фронті синів йому впоминав…
Попри інвалідність, збудував дім, посадив сад та виростив двох синів
Богдан має ім’я по матері, а не по батькові: офіційно він Анастасійович. Мати його народила і виховала сама: так сталося, що у 1953 році, коли завагітніла, батько Богдана виїхав до росії, писав звідтам до неї листи, кликав до себе, але її родичі були категорично проти такого зятя через те, що той був наполовину єврей. Вагітній Анастасії доводилося тоді в селі несолодко: аби приховати живота від допитливих поглядів односельців, підперізувалася, а оскільки бандажів у той час не було, робила це за допомогою мотузок. Саме через це, каже Богдан, і народився з ДЦП.
Проте діагноз для хлопця не став вироком у житті: попри несприйняття суспільством, цькування, кпини хлопець зростав допитливим та добре вчився. Спочатку це була школа-інтернат у Бориславі, відтак сільськогосподарський технікум у селі Вишня Городоцького району, а далі Богдану вдалося те, чого не вдавалося його багатьом здоровим ровесникам: хлопець поступив до Львівського сільськогосподарського інституту у Дублянах і вивчився на агронома.
Коли приїхав на першу роботу на одне із сільськогосподарських підприємств Дрогобиччини, керівник глянув на хлопця і уже з порога йому сказав, що він працювати не буде. Бо як інвалід зможе сіяти, доглядати і т.д? Тоді Богдан поїхав до Львова і взяв ще одне скерування – цього разу у Львівський насінпром, що мало філію у Дрогобичі. Тут і пропрацював з 1980 року, аж поки не розпався радянський союз, а з ним і підприємство.
У той період, коли працював агроном, у молодого чоловіка визріло бажання збудувати новий цегляний дім, хоча йому у спадок дісталася маленька дерев’яна батьківська хата, в якій на той час проживав сам. У 1988 році Богдан поїхав у Стрий на закупівлю будматеріалів. І так сталося, що в одній із їдалень, де зайшов перекусити, познайомився зі своєю долею – Софією із села Задільське, що на Сколівщині.
Уже через місяць молоді люди вирішили пов’язати свої долі і Софія переїхала жити до Богдана у Болехівці. У 1990 році в подружжя народився син Степан, а у 1991 році – син Іван. Старший, білявий – схожий на маму, а молодший – більше на батька. Хлопці зростали спраглими до знань і, попри те, що в селі завжди було багато роботи, встигали й м’яча поганяти, і батькам допомогти, і навчалися добре.
Степан після школи навчався у Дрогобичі в нафтовому технікумі, а далі поступив на навчання в Інститут нафти і газу в Івано-Франківську. Хлопець дуже любив куховарити, робив домашню консервацію, саджав і доглядав квіти, кущі, дерева – відзначився гарним господарем на радість батькам. Відслужив строкову службу в армії, а після демобілізації у 2014 році майже одразу був призваний у ЗСУ для участі в АТО. Там Степан стояв на захисті України три роки, а коли повернувся додому, взявся викінчувати хату, яку почав будувати його батько. Іван – випускник фізмату Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів Франка. Спочатку бакалаврат, відтак – магістратура, а потім вступив в аспірантуру.
Розповідаючи про молодшого сина, батьки з усмішкою кажуть, що він у них завжди був вченим і панськуватим. П’ять років Іван пропрацював на керівній посаді – заступником директора цегельного заводу у Солонську.
Війна. Полон
По Степана прийшли першого ж дня початку великомасштабної війни, а Іванові прийшла повістка наступного. Як не плакав, як не просив батько, щоб Іван не йшов – не допомогло: уже наступного дня молодий чоловік вслід за братом теж пішов до війська. І залишилися їхні немічні батьки на самоті в старій сільській хаті.
Степан уже через кілька місяців потрапив у зону бойових дій на сході України, воював у десантно-штурмових військах. Іван залишався тривалий час на Закарпатті, однак керівництво, знаючи його сімейні обставини, не відправляло на лінію фронту. Але Іван не міг спокійно сидіти, знаючи, що його брат у зоні бойових дій. Коли ж 25 грудня 2022 року прийшла звістка про те, що Степана визнано безвісти зниклим, молодшого вже нічого не могло зупинити – уже невдовзі він був на сході та пліч-о-пліч з іншими захисниками боронив Україну.
Іван виконував бойові завдання і одночасно не припиняв пошуків свого брата. Через якийсь час стало відомо, що Степан у полоні: рідні впізнали його на одному із відео у соцмережах, а згодом цю інформацію Іванові підтвердили побратими Степана, які вийшли з полону за обміном.
У серпні 2023 року Іван вперше приїжджає у 10-денну відпустку і таки вирішує демобілізуватися, аби стати опорою батькам та продовжити пошуки брата. Але для цього воїн не встигає зібрати документи – 17 вересня, на іменини матері Софії, з ним теж обривається зв’язок… Спочатку Івана визнають безвісти зниклим, але за якийсь час у соцмережах з’явилося відео, де він розповідає про обставини, як потрапив у полон. Відтак було ще фото, на якому Іван одягнутий уже у тюремну робу. Батьки вважають, що син перебуває на окупованій території поблизу Торецька. А от Степан, як їм стало відомо – у тюрмі на території росії…
Коли виповнився рівно рік, як з Іваном втрачено зв’язок, він приснився матері. Сказав їй, щоб не плакала, бо скоро повернеться… Такі сни морально підтримують, дають Софії віру та надію побачити своїх синів на батьківському порозі живими і здоровими.
У високих кабінетах для батька двох воїнів автомобіля для поїздки у Львів не знайшлося…
У подружжя Іванчишинів немає знайомств у високих кабінетах – навпаки, Богдан туди достукатися не може. Тож вся надія на волю Божу. А допоки тривають довгі дні очікування, доводиться самотужки долати свої проблеми. У Богдана через хворобу одна нога коротша за іншу, чоловік потребує спеціальної ортопедичної устілки у взуття, бо стара вже не підходить… Якщо устілку виготовити за індивідуальним замірами, то Богдан зможе ходити, майже не кульгаючи, а без неї просто паде. Раніше це взагалі не було проблемою і такі устілки робили в Стебнику.
Тепер, каже Богдан, майстри мобілізовані на війну. Тож потрібно їхати до Львова, а туди чоловік сам не в змозі поїхати. Відвезти немає кому. Усюди, куди звертався до посадовців, чув відмову, або його просто не допускали до вищого керівництва. «У мене двоє синів у полоні, а вони позакривалися за високими дверима, і їхні підлеглі закривають мені прохід», – бідкається засмучений такою ситуацією батько двох мужніх воїнів, двох молодих братів, які своїми плечима захищали наш тил від ворожих куль.
Та попри всі негаразди, Богдан не падає духом, ще й інших людей, що опинилися в біді, підбадьорює і підтримує. Їм би лише з Софією синів діждатися…
Авторка Віра ЧОПИК
На фото сім’я Іванчишинів, обличчя військовополонених затінено з міркувань безпеки