Він вирвався з окупації, щоб захищати Батьківщину і повернувся з небуття, аби прийняти новий виклик долі.
Вона — долає навіяні та власні страхи, пройшла допити фсб з непроникним обличчям. Вона — поруч з ним. Їх сповнені ніжності погляди не можна показувати. Вони сміються, що і зі спини не варто, мабуть, знімати. В поки ще окупованому ворогом Мелітополі старенькі батьки. Тож лишаються руки. Теплі, фізично відчутні й ті, які тепер відчуваються лише примарним болем. Але тримають один одного.
Олексій і Олена знайомі з дитинства — жили в одному селі, навчалися в одній школі на Запоріжжі. Після одруження жили у Мелітополі. Чоловік про себе каже, що важко працював все життя. Олена додає, «як виявилося, ми були дуже щасливі». Це те розуміння, яке приходить, коли війна руйнує твій повсякденний світ.
— Ці всі страшні зміни, вони ж не тільки зовні. Це те, що там з нами усіма відбувається. Чоловік пішов воювати, я лишилася з батьками. А фсбшники ходять винюхують, шукають. Знаєте, до чого вони мене привчили? Я така людина, що по життю ніколи не пройду повз біду, завжди вступлюся. А тут, бачу, ці джипи, мікроавтобуси до сусідки під’їжджають. І я зачинилася в хаті, — жінка не стримує сліз. — Не побігла до бабулі спитати, як ви там. Я розумію, що в нас страх вселили. Через три дні, коли вже до мене приїхали, я вже опанувала себе, не боялася, вчасно позбавилася старого телефону. А так — люди зачиняються, не виходять, не спілкуються один з одним. Страх усюди. Атмосфера вся тисне цим страхом. Є зрадники, яким комфортно, які радіють. А я як приїхала в Київ — холод, дощ, а я йду і не можу надихатися під цим дощем.
24 лютого 2022 року Олексій прокинувся о 4 ранку — почали бомбити аеродром у Мелітополі. Він поїхав зранку на роботу і роздав робітникам всю готівку, що була. Сказав запасатись продуктами. Банки тоді вже припинили роботу.
— Льоша приїхав додому. Я його погодувала. По телевізору Міністр оборони каже, що «у кого є хоч якийсь документ, воєннік чи паспорт, ідіть до ТЦК». Льоша встав і пішов. Через деякий час телефонує: «збери мені речі». Питаю: «вас на навчання забирають?». А він: «які навчання, в нас бій біля міста». Потім сусід приїхав, показує: «бачиш стовп диму? То склад зі зброєю підірвали зрадники». А Льоша ж чекає, коли їм зброю дадуть. Телефоную Льоші, він: «зброї не буде, склади горять».
Невдовзі він повернувся з хлопцем якимось — їх розпустили, бо зброї на всіх не було і небезпечно збирати багато людей в одному місці. Розповів, що привозили пару автоматів, кому дісталися, відправляли на Запоріжжя. Я питаю: «Як на Запоріжжя? А як же наше місто?»… А по телевізору показують кадри — вивіска Мелітополь і танки по дорозі. З вікна нашого було видно міст — дивимося, що прожектор гасне, і вони вже там, — згадує Олена.
На світанку чоловік пішов до місця, де останній раз збирали добровольців. Двері були відчинені, будівля порожня. Він сів на велосипед і став об’їжджати місто, дивитися ситуацію. Усюди були російські військові. Будівлю СБУ обстрілювали.
«Я коли під’їхав до будівлі цієї, оточеної бронемашинами росіян, кажу їм: „там далі монастир, хочу поїхати помолитися“. А вони мені: „тільки за нас заїдеш, розстріляємо“. Розвернувся, поїхав. Думав, по руслу річки піти, вночі вибратися. Але всюди пости, спостерігачі з тепловізорами. Попросив напарника довезти мене до Васильївки. Частину шляху проїхали, бачу: боїться він, аж зблід. Кажу: висаджуй, доїду на попутках далі.
Пройшовся трохи, якась машина підібрала. Доїхав до Запоріжжя, сів на потяг до Києва. Їхали — бій ішов, земля горіла навколо, машиніст за 100 км до столиці повернув десь, зупинилися на маленькій станції», — розповідає чоловік.
Олексій переночував на вокзалі, потім добрався до Києва, де його зустрів знайомий. Він хотів у спецпідрозділ, бо мав розряд по стрільбі. Але стикнувся з тим, що як тільки бачили його вік — 52 роки — як боєць він переставав цікавити підрозділи. З ТрО теж не склалося, тоді прийшов напряму в один з ТЦК і 30 березня його взяли в частину ППО. Щоправда, на посаду кухаря.
Олексій наполягав, що прийшов воювати, а не готувати. На всіх навчаннях він показував результат вище середнього, але постійно стикався зі сприйняттям, що застарий. Давали задачі з охорони БК. У січні 2023 хлопців з підрозділу почали відправляти на Донеччину.
— Я підійшов до командира, кажу: «чого мене не питаєш?. Я теж хочу». Сказав: збирайся, завтра поїдеш. Як прибули, то один пацан зізнався, що до того думав на мене погане, буцім-то я зрадник, який вибрався з окупації в частину ЗСУ. Не думав, що поїду на схід. Просив вибачення. Я відповів тоді, що на війні не до того, щоб отак сваритися-миритися, потім поговоримо. А він загинув…
Олексія і декількох хлопців відібрали у мінометники. Його відділення виконувало бойові задачі в Соледарі, Бахмуті. За рік підрозділ розформували, і так чоловік потрапив до піхоти.
— Я у принципі в піхоту і хотів одразу, але розподілили в мінометники. Ну, а так, як вже склалося потім, вийшло не дуже добре. Сварився трохи. Бо я ніколи не боявся, розумієте. Не відмовлявся від задач. Я лише питання ставив конкретні. Казав, що це нормально, що жити хочу, що хочу бути корисним і щоб мої дії чи навіть загибель мали сенс. І тоді теж — виходив на позицію, спитав, що і як. Почув може не те що хотів, але те як є. «Така ситуація: якщо що, розраховуйте лише на себе».
На світанку по стежці через мінне поле Олексій два з половиною кілометри йшов на останню позицію, яка ще трималася. Він відчував, що не повернеться і попрощався з родиною. В бою, який згодом зав’язався, загинули усі, хто там тоді був.
Через поранення в голову пам’ять Олексія фрагментарна… Каже: поки ще міг стріляти, бачив, що одна нога вже розтрощена в лахміття — позицію штурмували й накривали 120-міліметровими мінами. Потім нічого не пам’ятає.
— Донька переслала голосове повідомлення Льоші: «Всім привіт, всіх люблю». Потім зітхання таке довге і слова: «моліться за мене». Я відразу відчула, що це прощання. 5 березня вони вийшли на задачу в районі села Веселе. 7 березня з частини зателефонували доньці й повідомили: ваш батько зниклий безвісти. Знаю, що побратим Льоші зі взводу розвідки втрутився в ситуацію і наполіг на тому, щоб його продовжили шукати. 9 березня нам повідомили, що знайшли, стан вкрай важкий, — зі сльозами на очах згадує Олена.
Вже в шпиталі, коли командир приїхав вручати воїну нагороду, Олексій дізнається, що він один відстрілювався два дні. Що через щільні обстріли його не могли швидко забрати з посадки, куди відтягнули, і він ще ніч пролежав на морозі.
— Я коли в Київ приїхала, він був в медикаментозній комі та кожен день тривали операції. Уламки діставали… Трепанація черепа… Два лікарі реанімації мені казали, що поранення несумісні з життям. Дослівно: «Ми не знаємо, як він вижив». Весь в крапочках був, весь в уламках. Обмороження, ампутації, важке поранення в голову — лобно-скронева ділянка. Казали, що прогнози важкі — буде, як овоч, або необізнана агресія. Те що він при тямі зараз, це диво.
— Коли прийшов до тями, весь час кудись біжать хотілося. Я без ніг з ліжка скочувався, мене прив’язували. А потім наступило наче просвітлення. Ніч не спав. Думав, як далі жити. Напевно ще не дуже прийшов до тями, бо питав лікаря чи можна мені буде поставити чиїсь руки. Вбитих багато, може, таке реально. Думав, що можна мені чиїсь пришити, і що я буду готовий воювати далі. Таке марилося. Але з кожним днем в голові світлішало. Діти з онуками приїхали підтримати. А я онуків на руки не можу взяти — немає рук, — розповідає Олексій.
Вперше побачивши, як каталку з чоловіком везуть в операційну, Олена ледь не втратила свідомість. Підхопив хтось з військових в коридорі. Вона зізнається, що була розгублена, налякана і пішла до психолога. Згадує, що дівчина психолог плакала разом з нею, що неймовірно тепло підтримували медики та волонтери.
— Боялася в очі йому дивитися, бо все життя він казав: «боюся лишитися калікою». Волонтери підбадьорювали, казали, не бійся, заходь, посміхайся, ми з ними всіма жартуємо постійно, тут по-іншому ніяк. На початку кожен день був, як вперше. Забував. Кожен раз заново. Я говорила, що ми в госпіталі, він казав: «мені треба до хлопців». Кудись біг весь час, рвався. Потім я стала казати йому про рани, — розповідає Олена, а Олексій додає: — Тоді я став дивитися на руки, і це повертало мене в реальність. Зривав бинти спочатку. Потім став розуміти.
Відчуття того, що життя триває, що можна жити активно, дали зустрічі з бійцями, які вже роки живуть з ампутаціями, їздять на змагання, ходять в походи. Їх свідомо організовувала лікар-реабілітолог, розуміючи важливість цього спілкування.
Першою ж людиною, яка стала наочним прикладом і надією був Вадим Свириденко, Уповноважений Президента з питань реабілітації. У 2015 році, намагаючись вивести з оточення під Дебальцевим побратимів, Вадим був поранений, провів три доби на морозі й втратив всі кінцівки.
— Коли він зайшов в палату, я вперше побачила людину з такою ситуацією, як у нас. Його життя, досвід дуже зміцнили. Дали розуміння — все залежить від того, що всередині насправді. Дух, воля. Такі зустрічі надихають. Вони важливі. Перший час в мене наче відрізало здатність мріяти. Є лише сьогоднішній день і все. Тільки зараз щось з’являється. Мрію, щоб ми жили біля Києва, щоб діти повернулися. Вони хочуть жити на Батьківщині, — каже Олена, а Олексій стримано посміхається.
— Встати на ноги хочу. Я звик допомагати іншим, не звик просити. Зараз вчуся приймати допомогу, раз так склалося. Є як є. Не загадую. Борюся. Життя покаже…
Фото Оксани Іванець
Оксана Іванець
Кореспондент АрміяInform 
Олена Худякова
Кореспондент АрміяInform