Галина Дмитрівна Линів, мешканка села Опака Східницької громади Дрогобицького району, сьогодні святкує свій 100-літній ювілей. Її життєвий шлях — це історія сили духу й стійкості, пройнята складними випробуваннями і гіркими втратами.
Галина Дмитрівна з дому Скалиженко народилася на далекій Черкащині, у дитинстві пережила страшний Голодомор, примусові роботи в Німеччині, втрачала найдорожчих людей, чекала онука з війни але, попри всі випробування, зберегла оптимізм та любов до життя…
Разом з чоловіком виховала двох дочок, має чотирьох онуків та сім правнуків.
Сьогодні Галина Дмитрівна продовжує жити активним життям: має ясний розум, уважно слідкує за новинами, протягои 40 (!) років веде календар погоди та записує важливі події в селі. І понад усе хоче, аби в Україні запанували мир і спокій, щоб всі повернулися додому і сім’ї воз’єдналися.
Про російсько-українську війну жінка знає не з новин: на 98- році життя їй доводилося не раз хвилюватися — один із її внуків протягом року захищав Україну в зоні бойових дій.
Сьогодні на честь 100-літнього ювілею Галини Дмитрівни у місцевій церкві Успіння Пресвятої Богородиці о.Іван Розлуцький відслужив Службу Божу за участі ювілярки. Уся велика родина зібралася разом, щоб помолитися і подякувати Богу за цей довгий життєвий шлях.
Опісля всі зібралися за святковим столом, ювілярка приймала численні вітання та гостей, а також відповіла на запитання журналістки Мар’яни Панчак для DrogMedia.
— Галино Дмитрівно, що ви вважаєте найважливішим у своєму житті?
— Служити людям.
— Ви прожили ціле століття. Що найбільше закарбувалося у пам’яті?
— Було всього – і доброго, і поганого. Найяскравіше, мабуть, важко вибрати…
— Який ваш секрет довголіття?
— Я не знаю чому так багато… Просто жила. Працювала багато – і в школі, і вдома. Потім з внуками бавилася. Щось такий рецепт, щоб сказати: ось так і ось так зробіть – я не знаю, просто жила і все.
— Що б ви побажали молодому поколінню українців?
— Щастя, здоров’я, щоб був мир на землі. Щоб війни не було, щоб люди жили мирно, щоб не знали біди.
— Маєте мрію чи бажання, яке ще хочеться здійснити?
— Хочу, щоб був мир. Щоб сім’ї були разом, щоб війна не розділяла людей. Щоб ніхто не страждав і не зазнавав біди. Бо війна забирає людей, люди страждають, діти плачуть за батьками. Бо зле дітям, без сім’ї, без чоловіка, біда… Добре, як всі, не на війні.
Вік, сповнений випробувань і сили
У 2020 році Галина Дмитрівна Линів дала розлоге інтерв’ю журналістці Мар’яні Панчак з детальним описом свого життя, в якому відображено не лише особисту долю, а й трагічну історію нашого народу. Пропонуємо увазі читачам скорочену розповідь на основі цього інтерв’ю.
Дитинство та перші випробування
Галина Дмитрівна народилася 14 серпня 1925 року в містечку Городище, що на Черкащині. Вона виросла в багатодітній сім’ї — п’ять братів і одна сестра. Батько все життя працював на пошті, мав важливу і відповідальну роботу – був майстром з ремонту телефонних ліній, а згодом зв’язківцем.
Мама була берегинею дому, дбала про дітей і дім. Ранні дитячі роки Галини були щедрі на радості, але й сповнені гірких втрат — двоє її братів померли в ранньому дитинстві від скарлатини.
Навчання почалося трохи пізніше, ніж зараз прийнято — не в шість, а в вісім років. Перші кроки у школі залишили в пам’яті дівчинки яскраві історії: як, наприклад, її домашнє завдання в першому класі, виконане різнокольоровими буквами туші, яку вона взяла з речей брата-художника. Цей творчий порив тоді не оцінили ні вчителі, ні батьки…
Загалом життя сім’ї Скалиженків було забезпечене, бо батько мав стабільну роботу. Вони жили у власному будинку з господарством, тримали корову.
Голодомор
Проте тяжкі випробування чекали попереду. У 1930-ті роки родина пережила колективізацію та голодомор, коли з навколишніх сіл забирали зерно, корів, коней. Зерно забрали повністю — виживали на городині, картоплі, горосі, капусті. Але корови не забрали і це допомогло ролині вижити.
Найближчі сусіди працювали на заводі, мали трохи кращу долю, але багато людей голодували жахливо — помирали діти і дорослі, хоронили їх без похоронних церемоній.
“А ховали так: під яблунькою, під вишнею, на городі. Викопали невелику яму, тіло загорнули в якусь тканину і так ховали, то в тих Грабенків у їхньому вишняку було щось п’ять могилок”, – розповідає жінка.
Галині Дмитрівні згадується одна сумна й моторошна розповідь про голодуючу Катерину, що, за свідченнями односельців, займалася канібалізмом. Жінка в деталях розповідає про випадки спроб убивства дітей Катериною – те, що маленькою чула від батьків.
“Тоді діти боялися виходити надвір. Казали не іти нікуди, бо Катерина з’їсть тебе”, – розповідає Галина Дмитрівна.
Але попри страх, сусіди ділилися тим, що могли — фасолею, горохом, кукурудзою. У весняні дні рятувались акацією і липовим цвітом, з яких випікали коржі.
Період Другої світової війни
Галина Дмитрівна розповідає про трагічні роки війни, які назавжди залишили слід у її родині та житті містечка. Її молодший брат Сергій служив у прикордонних військах Білорусі. Він був так званим «сверхстрочником» — служив на прикордонній заставі, то ж з початку війни весь час перебував на фронті. Сергій загинув 24 квітня 1945 року у Польщі – пройшов весь фронт, не доживши два тижні до перемоги…. Спочатку він був похований у одному місці, потім перепохований біля цвинтаря коло Щецина (Штецина). Туди родина їздила до нього на могилу.
Щодо ставлення німців у місті до місцевого населення, то Галині Дмитрівні запам’яталося, що вони загалом не були агресивними до місцевих, але, однак, розстріляли кількох вчителів за доносом місцевих поліцаїв.
Галина Дмитрівна розповідає, як німці жорстоко знищили всіх євреїв у їхньому містечку. Жінка в деталях пам’ятає, як спочатку забрали всіх чоловіків, пам’ятає крики та плач жінок і дітей, що вели їх дорогою до рова — місця масового розстрілу. Ця трагедія залишила невитравний слід у її пам’яті.
“По центральній вулиці вели євреїв: жінки, діти і старики, чоловіків там уже не було. І вели їх дорогою на Мліїв. А перед тим день чи два ті ж євреї копали там яму між Городищем і Млієвом… То казали шо там померло 300 чоловік отих євреїв”, – розповідає жінка.
Остарбайтерство: примусова праця в Німеччині
У травні 1942 року, коли Галині Дмитрівні було сімнадцять, у селі відбулася облава. За списками сільської ради місцеві поліцаї разом з німцями збирали молодь — дівчат і хлопців — для примусової роботи в Німеччині.
Галину з однокласницями — Катериною, Дашею та Євдокією — спершу помістили у сільськогосподарський технікум, а наступного дня колоною відвели на залізничну станцію, звідки вагонними товарняками відправили у Німеччину. Їхали близько трьох діб, харчування було мінімальним — тільки те, що люди приносили з собою.
Прибувши до міста під назвою Гешільц (біля Намбурга), дівчат розподілили по господарствах — переважно працювали в сільському господарстві, збирали врожай, пололи, копали. Жили по кілька осіб у кімнатах, де наглядали за ними в основному німкені, а господарі не втручалися надто суворо. Працювали шість днів на тиждень з ранку і до вечора, з обідньою перервою.
“Харчування було тричі на день — здебільшого капуста, шпинат, супи, інколи з картоплею. Одягом не забезпечували, натомість щотижня платили по п’ять марок, за які купували собі речі”, – згадує Галина Дмитрівна.
Повернення та подальше життя
Після трьох років примусової праці, у травні 1945 року американські війська визволили Галину та інших остарбайтерів. Американці збирали на окупованих територіях людей, які належали до Радянського Союзу, і передавали їх радянським військам.
Після медичних і “госперевірок” уже радянській війська відправили Галину на нафтопереробний завод у районі Дрездена, де вона ще пів року безплатно працювала на виробництві бензину з бурого вугілля.
Згодом її направили до Маріуполя на завод «Азовсталь», де працювала у бригаді ізоляторів, ізолюючи труби. Відробила там теж пів року, грошей і там не платили.
Відпустку отримала лише після вступу на навчання до Корсунь-Шевченківського педагогічного училища, яке закінчила в 1950 році.
Освіта та розподіл на роботу на захід України
Галина Дмитрівна згадує, що навчалася чотири роки, після чого у 1950 році її з іншими випускниками направили на роботу в тодішню Дрогобицьку область. Спочатку вони потрапили саме до Дрогобича, куди приїхали без жодних документів, бо це було примусово. Один із викладачів привіз їх до міста, відтак розподілили їх по селах. Спочатку Галина вчителювала у селі Ільник Турківського району, відтак її перевели до Опаки.
Ставлення місцевих жителів до новоприбулих вчителів було нормальним, новоприбулі отримали житло — спочатку жінка жила на квартирі у місцевої жительки Павліни Мойшевич. Пізніше, вийшовши заміж, Галина Дмитрівна переїхала до будинку чоловіка.
В адаптації до нового середовища складнощів загалом не виникало, хіба що траплялися мовні відмінності — місцева говірка мала слова, які жінка спочатку не розуміла, але люди ставилися загалом привітно. Життя на новому місці їй сподобалось.
“Мені тут дуже сподобалась природа. Мама сюди приїжджала, батько сюди приїжджав, два брати теж, то їм дуже подобалась природа, бо в нас такої природи нема. Я водила їх по лісах показувала наші гори. Звикла я тут”, – розповідає жінка.
Робота в школі
В Опаківській середній школі працювала вчителем математики з 1952 року по 1980 рік. Паралельно з роботою вона одразу ж вступила на навчання до Дрогобицького вчительського інституту, який закінчила за три роки на заочному відділенні.
Спілкування у колі вчителів було дружнім і підтримуючим: у цей час в селі працювали багато вчителів, які приїхали з різних областей України — Луганської, Полтавської, Волинської, а таож з Самбірського району.
Галина Дмитрівна працювала в школі у непростий радянський період, коли комуністина партія контролювала всі сфери життя. Влада впливала на освітній процес через заборони і вказівки. Наприклад, забороняли колядувати, ходити до церкви, а вчителів спонукали виховувати дітей у дусі комунізму. Жінка не була членом комуністичної партії і навіть не могла до неї вступити через особливий статус, який отримала під час перебування в Німеччині.
Але сама робота у школі була нелегкою, особливо через постійний тиск та контроль партії — треба було відвідувати різні з’їзди, готувати доповіді, викладати ідеологію дітям, що дуже набридало.
Цензура і обмеження були значними — забороняли хрестити дітей, вінчатися, ходити до церкви. Проте сама Галина Дмитрівна все ж таємно охрестила своїх дітей у рідному Городищі, де ніхто про це не знав.
Пенсія
На пенсію Галина Дмитрівна вийшла, щойно їй виповнилося 55 років – більше працювати не захотіла. Вона зізнається, що це сталося через втому від партійного контролю та зайвих зобов’язань.
“Пішла, бо було багато всяких заборон. Я не хотіла вже ходити по хатах і збирати молоко, бульбу…мені це не подобалось. Надоїдала ота політика. Вічно треба було ті партійні з’їзди конспектувати, вивчати і розказувати дітям про ті з’їзди всякі, ті сесії – треба було то все людям розказувати. Тому, як пішла на пенсію, то залишила роботу, щоб більше не мати справу з тими комуністами”, – сміється Галина Дмитрівна.
Ставлення до радянської спадщини у Галини Дмитрівни таке: вона не підтримує тоталітарні заборони та втручання режиму в особисте життя людей, але вважає за потрібне пам’ятати історію, аби не повторювати помилок.
За роки Незалежності України Галина завжди ходила на кожні вибори, вважаючи це своїм громадянським обов’язком.
Ми приєднуємося до всіх вітань, які лунали сьогодні на адресу ювілярки! Бажаємо, щоб мрія Галини Дмитрівни про мир в Україні якомога швидше здійснилася, а сама Галина Дмитрівна хай буде здоровю, щасливою і сходить ще не на одні вибори в своєму житті!
Віра ЧОПИК, фото Мар’яни ПАНЧАК та з родинного архіву Галини Дмитрівни ЛИНІВ