Зелена Неділя без корів або Село, яке ми втратили —

Новини Авторська колонка Дрогобицький район  Зелена Неділя без корів або Село, яке ми втратили

В останні десятиліття потроху стирається різниця між способом життя у селі та місті, а в деяких аспектах сучасне село виграє – бо сюди уже дійшло багато благ цивілізації, але у якому місті стільки свіжого повітря, стільки простору і неба? У час пандемії та повномасштабної війни життя в селі отримало додаткові переваги.
Але ще не так давно між цими двома світами – селом та містом – була досить глибока прірва. В той час, як міські діти літом їхали в табори і на моря, сільським дітлахам доводилось цілі канікули випасати корів. В гірських селах череда не практикувалася, кожен двір випасав своє стадо сам.

У спеку треба було вставати і о 6 годині ранку, тож уже й не знати, що було краще: ходити до школи чи отакі канікули. Хоча, звісно, що в полі було весело і цікаво, адже всі твої друзі поруч, тож пригод хоч відбавляй. Та все ж, тих дітей, які не мали підміни, це заняття виснажувало – особливо, коли наступали затяжні дощі, а корову пасти всерівно треба.

Однак був за весь сезон 1 день, якого чекали з нетерпінням всі пастухи (а потім ще довго згадували). З легкістю прокидалися вдосвіта і гайда вести своїх підопічних на пасовисько.

Цей день -Зелена Неділя. З нею в галицьких селах пов’язано багато звичаїв і традицій: напередодні готувалися майже, як на Великдень (три дні свят!), а домівки й подвір’я прикрашали зеленими гілками липи (маїли). Була прикмета – якщо “маїна” в неділю висихала, то це на добре- буде сіно добре сохнути.

А вже в саму неділю на пасовисько зранку ішли, бувало, всі діти з хати. Несли з собою повну торбу наїдків, ну, і напитки теж (якесь найдешевше вино дозволялося в цей день всім пастухам, чого гріха таїти). Дорогою назбирували цілі оберемки польових квітів, щоб уже в полі плести вінки для корів. Коли робота завершена – накривали поляну (в даному випадку це не переносне значення), опісля починалося застілля.

Найурочистіша мить, так сказати “кульмінація” дійства, наступала, коли справа доходила, щоб почепити вінки коровам – ох, як непросто це вдавалося! Особливо важко було прикрашати особин чоловічої статі, що і не дивно. Однак, більшість худоби йшла додому із величезними вінками на голові, лише поодинокі пастухи несли їх в руках. Вечером на зміну заступало старше покоління (теж не без святкової торби) і свято продовжувалося.

*****

Спорожніли в селах хліви і заросли поля, давно не чути окриків пастухів і бемкання дзвоників на коров’ячих шиях.. Не знаю, чи хтось сьогодні сплів вінки тим поодиноким коровам, які ще залишаються… Може і на краще всі ці зміни, людям стало в селах жити набагато легше, бо вести тваринництво одноосібним господарством – це дуже важка праця і не така вже й прибуткова…

Але чомусь, дивлячись на бур’яни та зарослі, які прийшли на зміну, на кількість дітей у класах величезної спорожнілої школи, на кількість хат, що чорніють пусткою самотніх вікон, не має впевненості, що село має великі перспективи… Наразі немає і не видно альтернативи, чим можна займатися на селі. Навіть, маючи вже чудову дорогу, відновлену школу та клуб, молодь після школи їде у місто на навчання або закордон на заробітки, щоб з того моменту приїжджати сюди лише в гості до рідних. А з початку великої війни проблема тільки посилилася – молоді люди їдуть звідси тільки в одному напрямку…

Віра ЧОПИК, у колажі використано фото з мережі та фото авторки

Джерело