Треба «вкусити себе за язик», коли він готовий вимовити сакраментальне «Всьо пропало!» —

ПолітикаАналітика  Треба «вкусити себе за язик», коли він готовий вимовити сакраментальне «Всьо пропало!» До двадцятиліття Конституції. Рецепт від подружжя Мариновичів

У ніч на 28 червня 1996 року в Україні було ухвалено Конституцію.

Так, її пишуть-переписують. Намагаються підімнути під себе. Її не виконують і часто вона носить декларативний характер. Та все ж, Конституція у нас – є, а вже те, що з нею робити і як її шанувати – залежить передусім від основного носія влади – народу. Так-так, саме від нас із вами!

В переддень Дня Конституціїї «Медіа Дрогобиччина» до розмови запросила непересічних людей – наших краян, правдивих моральних авторитетів.  Вашій увазі: розмова із Мирославом та Любов’ю Маринович.

М.Маринович: Не можна змінити стару систему, маючи в основі своєї громадянської позиції старі цінності

Пане Мирославе, історія Вашого життя – це історія боротьби зі Злом у всіх його проявах. Спочатку це Союз. Відтак, свої негідники у вже вільній Україні. Ви прийняли рішення не йти в політику, а боротись дещо в іншій площині. Чому так?

– Наприкінці 1980-х років відповідь на це питання я формулював так: «Не можна збудувати нову державу, маючи в голові креслення старої». Тому передусім треба міняти самі креслення, тобто ментальність людей, їхні уявлення про те, яку державу треба будувати. Пригадуєте, знамените запитання тодішнього прем’єра Леоніда Кучми: «Скажіть мені, яку державу я маю будувати, і я її збудую»?

Сьогодні я свою відповідь сформулював би дещо інакше: «Не можна змінити стару систему, маючи в основі своєї громадянської позиції старі цінності». Завдання полягає в тому, щоб зібрати критичну масу людей, які готові жити за іншими (цивілізованими) цінностями, і на їхній основі викристалізувати новий суспільний організм».

Проте, щоб здійснити як тодішнє, так і теперішнє завдання, владу здобувати не обов’язково, а то й протипоказано. Ісус, виконуючи цю саму роботу, тобто збираючи «новий народ», який готовий був жити за новими цінностями, так само не йшов у владу. Він не став царем у звичному сенсі цього слова, як від нього очікували апостоли (передусім Юда). Він започаткував ціннісні зміни, які згодом стали основою нового суспільного ладу.

Отже, розв’язка української долі – не в уряді, а в громадянському суспільстві. І це точно збігається з позицією британського експерта Джеймса Шерра. Різницю між Росією та Україною він охарактеризував так: «Росія – це країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством; Україна – це країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством». Я це завжди інстинктивно відчував, а тому й не тягнуло мене ніколи у владні шеренги.   

Як гадаєте, чи поборе Україна свою власну пітьму, і що для цього потрібно?

– Проаналізуймо піки визвольно-протестних піднесень за останні півстоліття: дисидентський рух, боротьба за незалежність, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності. По-перше, кожного разу люди спиралися на однаковий пакет цінностей, які лежать в основі людської цивілізації: гідність людини, національна, громадянська і релігійна свобода, соціальна справедливість тощо. По-друге, щоразу амплітуда суспільного піднесення була більшою, а відкати ніколи не повертали суспільство до минулих мінімумів. Цей процес можна описати двояко: (1) поступове, але невпинне вивільнення України з історичних пут і (2) невпинне зростання у свободі, тобто позбування наївних ілюзій, осягнення певних суспільно-політичних закономірностей, звільнення від інерції патерналізму.

Тому динаміка розвитку України цілком оптимістична, і шкода, що люди цього не бачать, а керуються своїми доволі утопічними очікуваннями. Наш успіх прямо пропорціональний нашій вірі й надії: занепадає наш дух – занепадають наші шанси; возноситься наш дух – і Україна моментально виходить у лідери цілої Європи. Тому формула нашого успіху майже літургійна: «Вгору піднесіть серця».

Нині відзначаємо двадцятиліття нашої Конституції. Чим ця дата є для Вас? Ваші побажання краянам зокрема та Україні і її ювілярці-Конституції загалом.

– Нова Конституція була значним кроком вперед для свого часу, і завдяки їй впали перші бастіони комуністичної фортеці. За це – честь їй і хвала. Тому і був там елемент народного свята.

Проте на основі тієї Конституції правляча верхівка зуміла вибудувати той ненависний сьогодні олігархічний лад, який тепер став великим гальмом нашого державного розвитку. Якась невидима, але суттєва «серцевина» радянського (чи квазірадянського) ладу все ще залишилася недоторканою. Звідси я роблю висновок, що наш конституційний процес на 1996 році не завершився, і майбутні покоління відзначатимуть День іншої Конституції, яку український народ ще сформулює і прийме найближчими роками. І дуже важливо, щоб таку Конституцію було прийнято не як результат змови політичних еліт, а як загальнонародний консенсус. Тоді вона буде стійкою і справді благодатною.

А Україні й українцям хочу побажати віри, що Господь не покарав нас, даючи нам нести наш історичний хрест. Так, з нашими національними рисами ми не вписувалися в попередні епохи, а тому не могли стати цілком успішними. Та й зараз ніяк не вдається нам остаточно зламати закляття минулого. Проте сьогодні існує багато знаків про те, що ми маємо шанс увійти в резонанс із тією епохою, що надходить. Але для цього треба «вкусити себе за язик», коли він готовий вимовити сакраментальне: «Всьо пропало!». Треба вірити, що так, ми зможемо! І запевняю вас, що ця віра зробить з нами чудеса.

Любов Маринович: Після зустрічі в засланні в мене з’явилася мрія бути завжди поруч із ним

Пані Любо, впродовж десятиліть Ви були і залишаєтесь надійною опорою для своєї половинки – Мирослава Мариновича.  В чому таємниця: кохання, спільні погляди на життя чи щось інше?

– Дякую за це питання. Спершу, при нашому знайомстві в Києві 1976 року,  з’явилася симпатія до гарного, стрункого хлопця, який добре співав і вмів жартувати. Потім, під час його членства в Українській Гельсінкській групі, виникла велика повага до його мужньої й чесної громадянської позиції. Коли він перебував уже на засланні в Казахстані, після концтабору, і я приїхала у квітні 1986 року  його відвідати, тоді в мене з’явилася мрія бути завжди поруч із ним – хоч і на краю світу в курені – й допомагати йому у всьому.  Hаш Отець здійснив це моє велике бажання і поєднав наші долі, я не перестаю Йому дякувати, бо мені цікаво жити з Мирославом, хоч і не завжди легко. Звичайно, ми маємо спільні погляди багато на що, маємо багато спільних інтересів, спільних друзів. Дай Бог кожному подружжю таке порозуміння і таку єдність.

Ви прекрасно, мабуть, навіть краще за усіх нас, знаєте, який непростий час переживає сьогодні вільна Україна. Ваша точка зору: чому так склалось і як з цим справитись?

– Наша біда передусім, на мою думку, – від найагресивнішого нашого сусіда, Росії. Цей спрут так присмоктався усіма своїми щупальцями до тіла України, що вириватися від нього доводиться з кров’ю. Треба всім українцям позбутися комплексу меншовартості, що його Росія прищеплювала нам століттями. Бити ворога на всіх фронтах – бойовому, культурному, дипломатичному, релігійному, побутовому, мовному. Україна мусить заговорити українською мовою в переважній більшості і думати українською, бо це впливає на менталітет. Вірю, що рано чи пізно Церква в Україні стане єдиною й великою і тим самим објєднає народ. Святий Дух у цьому нам допоможе, якщо ми будемо дотримуватися законів Божих.

Двадцятиліття Конституції України: наскільки для Вас ця дата є значущою? Чому?

– Я пам’ятаю, з якими боями з комуністами народні депутати приймали її влітку 1996 року і з яким зворушенням святкували цю подію. Але ця дата була б значущішою, якби Конституція України справді стала ЗАКОНОМ, і його дотримувалися б. Поки що вона великою мірою є декларацією намірів.

Ваші побажання краянам зокрема та Україні і її ювілярці-Конституції загалом.

– Ювілярці бажаю стати справді поважною особою, до якої прислухалися б, Україні – миру і єдності, а краянам – не забувати про Небесну Сотню і тисячі наших мужніх воїнів, які вже віддали своє життя за нашу свободу. Нам треба боротися щодня – кожному зокрема і всім гуртом, якщо ми бачимо несправедливість, чиюсь сваволю, навіть якщо чуємо в маршрутці російську попсу. Боротися також зі своєю байдужістю. Не тікати з України в пошуках кращого життя. Вірити, що Україна перевершить Росію у всьому (за винятком негативу, бо перевершити її агресивність і брехливість неможливо), займе своє заслужене місце серед інших народів, а громадяни України ще здивують світ своєю духовністю, знаннями, креативністю, нарешті своїм добробутом. Але для цього треба постаратися…

Марія  КУЛЬЧИЦЬКА,

Медіа Дрогобиччина, №12

Джерело