Олена Бортнікова. Фото: Віталія Павленка / АрміяInform
Чому деякі військові уникають роботи з психологом? Які досі існують міфи про психологічну допомогу?
Чому військові й ветерани часто уникають говорити про свій досвід навіть із близькими? Чи справді хронічний стрес може змінювати сприйняття інформації і підвищувати вразливість до інформаційних психологічних операцій та як це відбувається на рівні процесів у мозку? І як тим, хто очікує партнера чи партнерку з війни, стати надійним тилом та побудувати «місток довіри»?
На ці запитання кореспондентка АрміяInform шукала відповіді разом із психологинею з понад 10-річним практичним досвідом, доктором філософських наук, засновницею та керівницею психологічного центру «ДіЛенд» Оленою Бортніковою.
Пані Олено, якою ви бачите наразі тенденцію щодо звернення військових до психолога? Чи розвинулася, на вашу думку, за час повномасштабної війни в Україні культура звернення до психолога у військових?
Ще у 2014-2015 роках звернення до психолога серед військових було радше рідкістю. Часто звучала риторика: «Я сам справляюся, навіщо мені психолог». Це було пов’язано з досить високим рівнем стигматизації теми психічного здоров’я.
З початком повномасштабної війни ситуація поступово змінюється. Похід до психолога дедалі рідше сприймається як ознака слабкості. Військові все частіше звертаються до спеціалістів з конкретними практичними запитами.
Наприклад, людина може сказати: «У мене є проблема зі сном. Порадьте техніку, щоб хоча б на кілька годин відключити голову». В таких випадках доводиться пояснювати, що мозок повністю «вимкнути» неможливо — він працює постійно. Але психолог може навчити інструментів, які допомагають знизити рівень напруги, відпустити надмірний контроль, зменшити нав’язливі думки або флешбеки, і в такий спосіб полегшити засинання. Тому нині запити військових часто мають практичний характер.
Олена Бортнікова. Фото: Віталія Павленка / АрміяInform
Я іноді пояснюю роботу психолога через метафору «ящика з інструментами». Умовно кажучи, є «молоток», «викрутка», «ключ». Завдання психолога — показати ці інструменти і навчити ними користуватися. А використовувати їх чи ні — це вже відповідальність самої людини.
Більшість військових, однак, користуються цими інструментами, тому що добре розуміють: психіка, так само, як і зброя, потребує догляду. Зброю треба чистити та тримати в належному стані — те саме стосується і психіки. Тому після повномасштабної війни звернень стало більше, і вони значно є більш усвідомлені.
Чому деякі військові не хочуть йти до психолога? Які б міфи про психологічну допомогу ви б виокремили?
Упереджень досі багато. Якщо говорити про військове середовище, то там поколіннями формувалась стигматизація всього, що пов’язано із психікою. Досі можна почути: «якщо пішов до психолога — отже, ти псих».
Перший поширений міф звучить так: «Якщо я звернувся по допомогу — значить, я не справляюся». Але, по-перше, людина — соціальна істота. По-друге, ситуації, в яких опиняються військові, часто є ненормальними з точки зору людського досвіду. І в таких умовах природно потребувати підтримки або додаткових інструментів адаптації.
Я іноді пояснюю це так: психіка — це ресурс. Ми ж не говоримо, що танк слабкий, бо в ньому закінчується паливо. Його просто потрібно заправити. Так само і психіка іноді потребує «дозаправки». Тому звернення до психолога — це не прояв слабкості, а навпаки — прояв відповідальності за свій стан.
Другий міф пов’язаний зі страхом стигматизації: «якщо я звернувся до психолога: мене можуть списати або відправити».
Насправді психолог не є лікарем-психіатром, він не призначає медикаментів і не ставить медичних діагнозів. Завдання психолога — допомогти людині адаптуватися до складних умов, навчити її працювати зі стресом і зберігати психічну стійкість.
Третій міф звучить приблизно так: «психолог не зрозуміє, бо він не був на передовій». Але лікареві не потрібно самому переживати апендицит, щоб знати, як проводити операцію з його видалення. Так само і психолог працює на основі знань про те, як функціонує психіка людини.
Фахівець знає, як взаємодіють гормональні реакції, нейронні процеси та емоційні стани. Наприклад, чому багатьох військових «тягне назад» на війну. Це пов’язано з роботою систем стресу та винагороди мозку, з активністю структур, як-от амігдала, а також інших елементів лімбічної системи.
Ще один страх, який іноді озвучують військові: «якщо я прийду до психолога, я розклеюся і почну плакати». Але терапія — це не про те, щоби «поплакати в жилетку». Це процес контрольованого вивільнення напруги.
Я іноді пояснюю це через метафору кавоварки: якщо тиск накопичується і немає виходу, система може дати збій, «вибух». Але якщо людина поступово, в безпечному середовищі і під супроводом спеціаліста знижує рівень внутрішнього тиску — це якраз профілактика таких зривів.
Чому деякі військові уникають говорити про свій досвід навіть з близькими?
Я називаю це механізмом «бережливого мовчання». Після повернення з фронту багато військових певний час не хочуть говорити про пережитий досвід із близькими. І справа тут часто не в недовірі.
Навпаки — іноді це спосіб захистити близьких від того, що вони пережили. Деякі картини війни дуже складно інтегрувати в мирне життя без болю для слухача.
Тому для партнерів або родичів це іноді може мати вигляд відсторонення або закритості, але насправді це часто форма турботи.
Олена Бортнікова. Фото: Віталія Павленка / АрміяInform
Між досвідом події і здатністю її описати словами іноді лежить велика дистанція. Людині потрібно час, щоб осмислити те, що вона пережила.
У моїй родині це теж присутнє. Мій чоловік — військовий. І я знаю, що іноді про певні події людина може говорити лише через роки. І це нормально. Іноді важливіше не намагатися все зрозуміти, а просто приймати людину поруч.
Що відбувається із психікою людини після повернення з війни, бойових дій? Чому інколи доводиться чути від військових, що «війна затягує», а їх «тягне назад», навіть якщо там було небезпечно? Досить часто ветерани кажуть, що на позиціях все було зрозуміло, а в цивільному житті переслідує постійне відчуття безглуздості…
На війні психіка працює в іншому режимі — режимі гіперпильності.
Там небезпека конкретна і зрозуміла. Якщо щось зашелестіло — це може бути загроза. Організм миттєво реагує: підвищується рівень адреналіну, кортизолу.
Коли загрозу вдалося нейтралізувати або завдання виконано — мозок отримує сигнал винагороди. Виділяються дофамін та ендорфіни.
Отже, формується цикл сильних нейрофізіологічних реакцій: напруга — дія — полегшення. Психіка поступово звикає до такого високого рівня стимуляції.
А в цивільному житті відбувається різка декомпресія. На війні багато речей були чіткими: завдання, рішення, результат. У мирному житті структура часто значно менш визначена. Це можна порівняти зі спортсменом, який звик до інтенсивних тренувань, а потім раптом має підтримувати форму лише легкими прогулянками.
Саме тому процес повернення до цивільного життя потребує часу і підтримки.
Чому на війні гумор стає жорсткішим? Чи є тут якась прихована функція?
Чорний гумор — один із найпотужніших психологічних захисних механізмів.
Коли людина може жартувати навіть над дуже страшними речами, відбувається певна десакралізація страху. Об’єкт, який викликав жах, перестає мати над людиною абсолютну владу.
І коли люди сміються над смертю, жахами та навіть над тортурами, вони перетворюють ці явища на об’єкт насмішки. Відповідно, людина, яка дозволяє собі над цим сміятися, опиняється над цим явищем. У цьому сенсі гумор допомагає зберігати внутрішній контроль над ситуацією.
Крім того, чорний гумор є важливим елементом групової ідентичності. Він об’єднує військових і створює відчуття спільності досвіду.
Часто військові кажуть: «Мене дратує мирне місто». Чому виникає ця агресія на каву, сміх і затори та як із цим жити обом сторонам?
Це конфлікт двох реальностей — військової і цивільної.
Фото: Віталія Павленка / АрміяInform
Людина, яка тривалий час жила в умовах ризику і постійної напруги, безтурботність мирного міста іноді може сприймати як несправедливість або навіть знецінення того, що вона пережила.
І коли хтось на релаксі п’є каву — це може дратувати, бо начебто втрачається сенс всього того, що військовий робив на передовій, ризикуючи собою.
Це не означає, що цивільні роблять щось неправильно. Просто емоційні стани цих двох світів можуть дуже відрізнятися. І тут важливо розуміти: процес психологічної адаптації після війни потребує часу.
Коли людина отримує підтримку і, за потреби, працює з психологом, ці реакції поступово стають менш гострими.
Сьогодні багато говорять про «посттравматичне зростання». Чи можливо вийти з війни не «зламаним», а сильнішим? І що для цього потрібно?
Іноді справді трапляється те, що в психології називають посттравматичним зростанням. Це ситуація, коли людина після пережитої травми переосмислює життя, цінності, стосунки і виходить із цього досвіду більш зрілою та усвідомленою.
Але важливо розуміти: не кожна травма автоматично веде до зростання. Люди стають сильнішими не через сам факт травми, а через процес її проживання і подолання.
Які ключові пункти щодо інформаційної гігієни як елементу для психологічної стійкості військовослужбовця ви би виокремили? Поясніть, будь ласка, як хронічний стрес змінює сприйняття інформації і підвищує вразливість до ІПСО?
Коли людина перебуває в стані хронічного стресу, її мислення може ставати більш «тунельним».
У мозку є структура — Amygdala — яка відповідає за швидкі емоційні реакції, зокрема на страх і загрозу. Є також Prefrontal Cortex (префронтальна кора), яка відповідає за аналіз, логіку і критичне мислення.
Коли людина виснажена, недосипає або перебуває в сильному стресі, реакції амігдали можуть домінувати. Префронтальна кора вмикається повільніше.
Саме на це і розраховані інформаційно-психологічні операції — вони намагаються вдарити по емоційно чутливих темах. Тому сон, відпочинок і інформаційна гігієна є важливою частиною психологічної стійкості.
Пані Олено, чи можете дати якусь універсальну пораду для тих, хто чекає на своїх рідних з фронту? Як стати надійним тилом, як побудувати «місток довіри»?
Найперше — дочекатися.
Але повернення людини з війни — це не повернення до того самого життя, яке було раніше. Обидва партнери за цей час змінюються. Тому важливо не намагатися «швидко повернути все як було».
Набагато цінніше створити для людини відчуття безпечної гавані — простору, де її приймають без тиску і без допитів.
Місток довіри будується не лише словами, а насамперед відчуттям безпеки. Іноді корисно просто бути поруч, не ставлячи багато запитань. Часом достатньо спільної тиші.
І якщо в партнерів є бажання зберегти стосунки, прийняття змін одне в одному може стати дуже міцною основою для подальшого життя разом.
Олена Бортнікова. Фото: Віталія Павленка / АрміяInform
Людмила Кліщук
Кореспондент АрміяInform