Андрій Крищенко — безпосередній учасник спротиву гібридній російській агресії на сході України у 2014.
Тоді очільник Горлівського міськуправління міліції та його соратники дали бій сепаратистам і їхнім кураторам. Дивом вижив, потрапивши до рук ворогів.
Потім керував поліцією Харкова і Києва, працював заступником столичного міського голови.
З початком широкомасштабного вторгнення рф долучився до лав Нацгвардії, наразі — заступник командира бригади НГУ «Рубіж».
Значна частина маріупольської поліції навесні 2022-го таки вийшла з міста і продовжила службу вже у складі Сил оборони
— Андрію Євгеновичу, чи змогли ми засвоїти трагічний досвід початку АТО, аби вже згодом, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення рф у лютому 2022-го, діяти більш злагоджено, керовано?
— Те, що ми тоді побачили, і те, що зараз бачимо, задовго готувалося кремлівським режимом.
Якщо згадувати події 2014-го, то наші спеціальні органи не мали вирішального впливу на сепаратистські настрої в регіоні, що і послугувало соціальною базою для відомих успіхів задуманого кремлем плану з дестабілізації України.
Десять років минули небезрезультатно, певна еволюція свідомості відбулася, зокрема переосмислення тамтешніми людьми всього, що відбулося відтоді. Але до потрібної якості змін ми мали пройти доволі значну дистанцію.
Наразі СБУ дуже активно викриває колаборантів та інших посібників ворога і зрадників.
Починаючи від зрадника й колаборанта номер один Медведчука, закінчуючи різномастими навідниками й інформаторами, агентами і просто дурнями, які сіють російську пропаганду та перешкоджають діяльності ЗСУ.
Ці успіхи й результати є саме похідними від того досвіду, здобутого в період, що передував нападу агресора понад два роки тому.
Я упевнений: росія вже ніколи, навіть у значно менших масштабах, не зможе повторити щось подібне, що сталося навесні 2014 року в будь-якому з українських регіонів.
Щодо Маріуполя… Згадую одразу нашу горлівську історію. Тоді чимало правоохоронців залишилися на боці сепаратистів, як на мене, через невизначеність і невпевненість, що оволоділа ними.
Вони теж були частиною соціуму, регіону, де пропаганда «русского мира» знаходила найактивніший відгук та прихильність, де діяльність ворожих спецслужб виявилася найагресивнішою, і тому мала очевидний результат.
Також ними рухали цілком прагматичні сподівання в такий спосіб здобути кращого життя, якогось вищого рівня забезпеченості на кшталт російського.
Звісно, багато хто банально злякався, не хотів ризикувати, знаходив для цього якесь виправдання, не бажав щось змінювати, аби і далі продовжувати захищати інтереси української держави.
Тому дехто цю власну внутрішню зраду прийняв. Тим паче, тоді ще не було системної роботи з виявлення серед силовиків тих, хто розділяє цінності «русского мира» й охоче їм слідує та пропагує їх.
Так от уже про маріупольських поліцейських можу сказати, що багато хто з них злякався такого стрімкого та жорстокого розвитку повномасштабної війни і зробив свій вибір, на який не було багато часу.
Проте значна частина маріупольської поліції навесні 2022-го таки вийшла з міста і продовжила боротьбу і службу вже у складі Сил оборони.
Дехто, хто не зміг вийти, до останнього разом із ЗСУ та Нацгвардією воював з ворогом, гинучи і потрапляючи до полону.
Я вже майже три роки не працюю в Нацполіції, але точно знаю, що впроваджуються зміни в контексті кращого відбору кадрів, які йдуть працювати у правоохоронні органи, аби виявляти справжні мотиви перебування на службі.
Так само я бачу роботу з формування правильної мотивації. Як на мене, найбільша проблема стосується саме представників спецпідрозділів, так званого недореформованого з часів Революції Гідності «Беркута».
Ми думали, що нам вдалося їх «перевиховати», але не так все просто виявилося… Це показала і нещодавня історія в Дніпрі, де деякі саме такі спецпризначенці відмовилися виконувати бойові завдання на фронті. Це теж виклик, з яким Нацполіція має впоратися.
росія щонайменше десять років практично готувалася до вторгнення
— Ви маєте багатий досвід оперативної роботи і отримували різного роду інформацію у час, що передував подіям 2014 року. Яку роль тоді відіграли регіональні лідери та місцева влада в тому, що сепаратизм не вдалося здолати, що ситуацією скористалися ворожі спецслужби?
— Люди стають регіональними лідерами, бо за них голосують виборці. І місцева політична конфігурація відображає суспільні настрої на певній території.
Тому стверджувати, що умовна «Неля Штепа» (проросійська колишня міська голова Слов’янська. — Ред.) якось заангажувала тисячі людей і що від неї буквально все залежало, теж не можна. Прикро, але це були справді настрої значної частини населення, й такі лідери їх відображали.
Так, була оперативна інформація, що тамтешній криміналітет допомагає сепаратистам, зокрема в будівництві барикад, і ми робили все, щоби їх зносити. Тоді, як на мене, не спрацювала система державної влади. Не тому, що не хотіла навести лад.
Напевно, вона не була готова до викликів такого масштабу. Це тепер ми чітко знаємо: росія щонайменше десять років практично готувалася до цього вторгнення. Відіграло не останню роль і те, що після перезавантаження Майданом Україна була ослабленою.
Не скрізь вдалося задушити в зародку сепаратизм та гібридну російську агресію, як у Харкові чи Одесі. І ми бачимо, як Харків «гаряче» зустрічав ворога вже у 2022-му.
Погоджуюся, що, окрім неузгодженості й розгубленості силовиків, на Донеччині в той час існував чинник пасивності місцевої влади. Йдеться про голів міст і селищ, депутатські корпуси, що почасти зовсім не втручалися, а то й підігрували російському сценарію.
Потім окремі персони ставали «видатними діячами молодих республік». Їх також відкрито підтримували і проросійські лідери вищого рівня на кшталт Олександра Єфремова.
Життєво важлива еволюція, яку доводиться захищати великою кров’ю
— Як змінилися суспільні настрої в донецькому краї, адже останнім часом ви саме там воюєте з ворогом? Чи оновився цей ментальний ландшафт, як порівняти з тим, що ми там бачили на початку АТО?
— Останні інструментально виміряні та зафіксовані політичні вподобання людей тут верифікували ще восени 2020-го під час місцевих виборів. І вони засвідчили, що там пройшло багато представників проросійських сил.
Наразі, наскільки я це відчуваю, люди здебільшого змінюють думку, бачачи, що відбувається там, куди приходять окупанти і що вони творять у захоплених містах. Однак є і чимало так званих ждунів, агентуру серед яких виявляють наші компетентні органи. На жаль, остаточно вивітрити ідеї «русского мира» вдалося ще не з усіх мізків, і не тільки на Донеччині…
— Чи вдалося б криміналу, пов’язаному із проросійськими силами «донецького розливу», самотужки захопити і утримати владу? Можливо, нашим силовикам забракло рішучості?
— Цей своєрідний управлінський «сон» і нерішучість змогли зламати й «розбудити» чіткі, інколи навіть дещо авантюрні речі на кшталт очищення від сепаратистів та російської агентури Харкова у 2014 році.
Там, де точково це вдалося зробити, ми вже ніколи не бачили жодних реальних ознак формування якихось «народних республік». Мені теж неодноразово закидали, мовляв, а чого ви тоді не стріляли на ураження, коли в Горлівці бойовики під прикриттям натовпу захоплювали будівлю міськуправління міліції, лише лякали попереджувальними пострілами…
Ми тоді розуміли, які маємо законні підстави до застосування зброї, і жодних додаткових наказів «згори» не отримували та не очікували, адже усвідомлювали ситуацію й діяли відповідно до неї.
Звісно, можливо в чомусь ми, зокрема і я, помилялися — тут історія згодом розставить всі крапки над «і». Але, повірте, ми робили все, що могли в тих умовах.
Так само і ЗСУ зустрілися з певними проблемами вибору сценаріїв до дій. Приміром, коли вперше під Слов’янськом неподалік мосту гурт людей заблокував рух колони військової техніки. А згодом по ній відкрили вогонь.
Вже у 2015-му нічого подібного не могло статися — держава знала, як діяти в таких сценаріях. Це життєво важлива еволюція, яку доводиться захищати великою кров’ю, надзусиллями нашої країни та партнерів, життям найкращих хлопців і дівчат.
У чому унікальність бригади Нацгвардії «Рубіж»
— Понад рік як на фронті почали з’являтися перші підрозділи задуманої в МВС амбітної ініціативи «Гвардії наступу». Наразі ви є заступником командира бригади Нацгвардії «Рубіж», що воює на рідній вам Донеччині. Як вдалося мотивувати колег і зовсім новачків долучитися до її лав?
— У цю бригаду ми з однодумцями призвалися у 2022 році, ще до старту проєкту «Гвардія наступу». А за рік підрозділ доукомлектували й розширили штатно, і він влився у Гвардію.
Бригада унікальна саме для Нацгвардії у тих аспектах, що ще у 2016 році створена за стандартами НАТО, на нових підходах у кадровій селекції та з модерновою функціональною філософією, сучасним офіцерським та сержантським корпусами.
Це правильна історія, люди бачать, що є колектив однодумців, де впроваджено нормальний підхід до профпідготовки рекрутів. Загалом я вітаю залучення до процесу формування підрозділів Сил оборони потужних рекрутингових компаній, зокрема які допомагають Третій штурмовій бригаді ЗСУ, бригаді «Азов» НГУ. Це прообраз системи відбору, максимально наближеної до тієї, що потребують поточні умови.
І якщо вже розмова пішла начистоту, то вважаю святим обов’язок кожного громадянина захистити свою державу у разі настання небезпеки щодо її існування. Маю на увазі передусім чоловіків, які мають засадничі біологічні обов’язки, закладені самою природою.
Щоб цей процес зробити більш природним, військо й інші складові силового сектору мають створити всі умови, аби ці люди не сприймали службу та участь у захисті держави як однозначний вирок та білет в один кінець. Це повноцінні фахова підготовка, забезпечення і адекватні людські стосунки у військових організмах на всіх внутрішніх рівнях комунікації та управління.
Звісно, ідея про базову військову підготовку, яку законодавчо ближчим часом може закріпити наш парламент, є хоч і запізнілою мінімум на 10 років, але дуже і дуже актуальною.
Тут Україна задає певний тренд, адже і в інших державах Європи про повернення до таких практик на тлі російської загрози все предметніше починають говорити. Адже засвоєні навички, як і в будь-якій професії, дають і майбутнім воякам певну базову впевненість.
— Яке завдання, на вашу думку, стане першочерговим для правоохоронців і української влади на звільнених від російських зайд територіях, аби з часом знову не довелося там захищати синьо-жовті прапори на будівлях місцевих адміністрацій?
— Це комплексне завдання і не лише Сил оборони, а всієї держави та громадянського суспільства. Основні виклики — відновити справедливість, не дати розвинутись загальному криміналу, а найголовніша битва — за мізки людей, і над цим потрібно буде насамперед працювати.
А для тих, хто сумнівається, чи варто зараз брати до рук зброю і йти захищати свою державу, рекомендую прочитати книгу видатного донецького журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції». Для багатьох буде одкровенням, що саме на них чекає, якщо в їхнє місто прийде «русский мир»…
Фото надав Андрій Крищенко
Геннадій Карпюк
Позаштатний кореспондент