Новини Війна Суспільство Україна Незламна Бембі: історія медикині 2 Галицької бригади НГУ
Її не кликали в армію – вона сама прийшла, з величезним бажанням бути потрібною. Медика 2-ї Галицької бригади Національної гвардії України, на фронті її знають як Бембі, бо Ольгу у дитинстві мама називала «оленятком». Ще 14 лютого 22-го вона зібрала речі, документи й сина. Встигла евакуювати дитину до Львова. Далі одне з найважливіших рішень у житті: мобілізуватися до війська.
«Я прийшла в частину в рожевому спортивному костюмі, з дуже далеким уявленням про армію. Пам’ятаю перший погляд комбата на мене. Я дуже його боялась. Та все ж ми почали служити разом. І з часом я довела, що все-таки чого варто в цьому підрозділі», – згадує Ольга.
У червні 24-го в ній був перший виїзд у зону бойових дій. Це був серйозний стрес для жінки. Але на передовій не було часу на сумніви, бо поранені потребували повторної медичної допомоги.
«Я переживала найбільше не за себе, а за те, що не зможу когось витягнути. Адже я така маленька, як я буду рятувати наших бойових «рексів »? Але, як тільки ми приїхали, страх відійшов. Почалась робота», – розповідає Бембі.
Вона працювала на стабілізаційному пункті, евакуйовувала поранених, допомагала у медроті. Часто працюють на межі можливого. Окрема історія – її водій евака. Молодий хлопець, що боявся крові й медицини. Але все одно треба було працювати.
«Стою над ним, кажуть: «Ходи сюди». А він мені: «Ні, я боюся». А я: «Доведеться!» Під кінець ротації сам вдягав рукавички і казав: «Шеф, керуй», – розповідає гвардійка.
Одного дня медики потрапили під авіаційний удар. Російський літак скинув на них дві бомби. Другий вибух оглушив її. Дзвін у вухах, нудота, в очах темно. Але перша думка – чи все добре з іншими? Вона зібралася, перевірила всіх, і тоді тільки дозволила собі трохи притихнути. Пропонували евакуацію, але Бембі відмовилась і залишилася з підрозділом.
«Я повернулася зі сходу з новими зморшками, сивими волосинами і наслідками вибухової травми. З боку, все ніби нормально: руки, ноги цілі. Але є безсоння, болі, шум у голові. І це надовго», – говорить Оля.
Зараз вона навчає інших, передає досвід і свої помилки, щоб інші їх не повторювали. Каже, головне – зберегти здоров’я і життя.
«Я хочу, щоб ті, хто йде на фронт, мали шанс підтвердити здоровими. І щоб мали сили жити далі», – каже медикиня.
Ольга виховує сина. Першокласник пишеться своєю мамою, яку впізнають у місті поранені і врятовані.
Час від її часу важко. Але коли опускаються руки, вона згадує той день у лютому 2022 року: присягу, холод, людей. І себе – ще розгублену, але сповнену надії, рішучості і прагнення ніколи не зрадити українському народові.
Інформація надана ДрогМедіа пресслужбою 2 Галицької бригади НГУ