«Німці називали нас "нічними відьмами", а відьмам було всього від 15 до 27 років». Відлуння Другої світової повняться історіями про хоробрих хлопців-школярів, які втекли на фронт, але чимало серед героїв війни було і жінок. Одним з найвідоміших авіаційних полків був 46-й гвардійський жіночий полк, інформує Ukr.Media.
Бойове хрещення. Тамань
Авіаційний полк сформували в жовтні 1941 року, керувала його формуванням Марина Раскова, льотчик-штурман, яка ще в 1938 році брала участь у встановленні авіаційного рекорду дальності.
Командиром полку була призначена Євдокія Бершанская, досвідчена льотчиця з десятирічним стажем. Саме під її командуванням жінки й билися аж до закінчення війни. Хоча полк жартівливо називали «Дунькіним полком» на ім'я його командира, смішного в його діяльності було мало.
«Бойовим хрещенням» льотчиць стала операція по прориву потужного оборонного рубежу німецько-фашистських військ «Блакитної лінії» в районі Новоросійська. Після звільнення Таманського півострова полк і отримав ще одне прізвисько — Таманський.
11 жінок загинули під час операції.
«Іграшкові» літаки
«Нічні відьми» отримали ще одне своє прізвисько завдяки тому, що літали в основному вночі. Льотчиці управляли легкими біпланами Полікарпова, яких ще називали По‑2.
Попри свої маневрені переваги, легкі літаки не мали ніякого захисту — їх корпус легко пробивався великокаліберними знаряддями, загорялися вони від однієї іскри.
Для того, щоб на борт помістилося досить бомб, дівчата навіть парашути з собою не брали, а в якості зброї носили тільки пістолети. Пізніше їх змінили кулемети. Але пістолет ніяк не міг врятувати льотчика, якщо вона потрапляла в промінь прожектора. Якщо це відбувалося, вона була приречена.
«Без радіозв'язку та бронеспинок, здатних захистити екіпаж від куль, з малопотужним мотором, який міг розвивати максимальну швидкість 120 км/год. (…) бомби підвішують у бомботримачі прямо під площиною літака», — згадувала після війни льотчиця Наталія Кравцова (Меклин).
Механіки полку — теж жінки — лагодили літаки буквально за годину.
«Наш навчальний літак створювався не для військових дій, — розповідають автори книги «Нас називали нічними відьмами» Ракобольска і Кравцова. — Дерев'яний біплан з двома відкритими кабінами, розташованими одна за одною, і подвійним управлінням — для льотчика і штурмана. (До війни на цих машинах льотчики проходили навчання). Не було прицілів, ми створили їх самі та назвали ППР (простіше пареної ріпи). Кількість бомбового вантажу змінювалося від 100 до 300 кг. В середньому ми брали 150-200 кг. Але за ніч літак встигав зробити кілька вильотів, і сумарне бомбове навантаження було порівняно з навантаженням великого бомбардувальника».
Літаючи над безоднею
До війни «на льотчика» навчалися три роки, але часу на це вже не було, і «ластівки» освоювали небесне мистецтво за півроку, займаючись по 12 годин на добу.
Літали «відьми» дуже часто: за ніч один літак здійснив до 10 і більше вильотів. «Нічні відьми» підірвали 17 переправ, 46 складів боєприпасів, 86 вогневих точок ворога, 12 паливних цистерн, 9 поїздів, 2 залізничні станції, захоплені супротивником. Всього вони скинули понад 3000 тонн бомб. Але це — просто цифри, їх не зрозуміти ні головою, ні серцем.
«А перед взяттям Варшави у мене було 16 бойових вильотів за одну ніч, — згадувала одна з «ластівок» Надія Василівна. — Іноді під ранок після таких виснажливих польотів здавалося, що немає сил вилізти з кабіни».
«Ми мали самі розгледіти зверху ціль, на яку треба скинути бомби. А для цього доводилося максимально знижуватися, — пояснила Надія Василівна. — В цей час, вловивши звук наших моторів, німецькі зенітники прагнули зловити нас в прожектора і відкривали вогонь. Ці прожектори для нас були загибелі подібні, тому що вони засліплювали льотчика, і тоді пілотувати було вкрай нелегко. Кожен раз доводилося стискати себе у грудку, щоб скинути бомби, а ще гірше — не спасувати перед таким шквалом вогню, який на нас обрушували, не згорнути в сторону. Адже серед нас були й такі, які й мишок боялися, а тут таке…».
«Німці називали нас нічними відьмами, а «відьмам» було всього від 15 до 27 років», — писала в спогадах Євгенія Жигуленко.