Суспільство Війна Дрогобич Новини Україна Ірина Предеус: “Все одно чекаю!” – історія Героя, що не повернувся з полону
“Моя рідна земля – це Приазов’я. Тепер – це як далекий сон, до неї повертаюся лише думками… Які ми були щасливі!” – мати полеглого захисника Ігоря Предеуса, зараз уже мешканка Дрогобича, Ірина Предеус розповідає про життя своєї сім’ї до війни.
Там, посеред безкраїх степів, насправді життя не завжди було легке. За молодості була рабська праця у колгоспі – невнормована, без вихідних та відпусток, низькооплачувана. Чоловік Анатолій працював водієм, тож маленькі сини – Ігор та Анатолій – батька мало що бачили. Та й самі хлопчаки змалечку були залучені до нелегкої фізичної праці – зранку самі збиралися і йшли в школу, а повернувшись додому, поралися у великому домашньому господарстві.
У важкі 90-ті це був єдиний шлях до виживання.
Попри це, хлопці знаходили час і м’яча поганяти, і порибалити. І в школі навчалися добре. Після закінчення навчання, а це був початок 2000-их, Анатолій вступив на навчання у Запорізький державний університет на математичний факультет, а Ігор – в педуніверситет Бердянська на фізмат.
“Вища освіта – це було моїм бажанням, я дуже хотіла, щоб мої хлопці її мали”, – каже пані Ірина.
Життя в незалежній Україні, попри всі труднощі пострадянського періоду, потрохи налагоджувалося. Сім’я Предеусів мала велику господарку – корів, птицю, пасіку. Але це було уже не виживання, як у злиденних 90-их, а заробіток, що дозволяв з упевненістю дивитися в майбутнє. Сини почали працювати. З часом придбати квартиру у Бердянську, планували купити ще окремий будинок для Ігоря та його сім’ї.
Ірина та Анатолій Предеуси. Кам’яна могила поблизу Мелітополя, 2021 рік
Здавалося б, жити та радіти. Але північний сусід мав свої підступні плани, в яких вільному щасливому життю українців не було місця.
По житті з Україною в серці
Ще коли почалася Революція Гідності, сім’я Предеусів активно її підтримувала. 1 грудня 2013 року пані Ірина з подругою поїхала у столицю і брала участь у мітингах. Але довго залишитися там не могла, то, щоб не залишатися осторонь важливих подій, разом з однодумцями у Запоріжжі пані Ірина готувала смаколики для майданівців і передавала щотижня потягом до столиці. Так відчували свою причетність.
“Ми у сім’ї підтримували демократичні процеси в країні, ніколи не тяжіли до росії, ніколи не розмовляли російською. Але уже тоді, під час Революції Гідності я почула від односельця Вадима погрозу “Вот наши прідут!”. І саме він у 2022 році завів у наше село росіян”, – розповідає Ірина Предеус.
А в той час, коли на сході почалися перші сутички із колаборантами, коли у міста заходили “зелені чоловічки” і зривали українські стяги з адмінбудівель, Ігор Предеус долучився до перших добровольчих збройних формувань, щоб стримувати московську нечисть.
Пані Ірина про це дізналася значно пізніше, коли син уже через військкомат підписав контракт з ЗСУ. Одразу ж Ігор був залучений до борони Маріуполя, і хоч на місто сипалися російські бомби, тоді його вдалося відстояти.
Відтак два роки Ігор стояв на захисті країни у зоні бойового зіткнення. Звільнився, а через рік, у 2017 році він їде до Дрогобича, на запрошення свого побратима Володимира Дзиндзюри. Якийсь період працював на місцевій металобазі. А коли подзвонив до матері, щоб та передала йому рюкзак, жінка одразу ж зрозуміла, що син повертається на службу. Так і сталося – Ігор знову став військовим, підписавши контракт з військовою частиною у Дрогобичі.
Життя після 24 лютого
24 лютого 2022 році Ірина Предеус була у Бердянську, син Анатолій та чоловік у Новоселівці, а Ігор у ЗСУ.
“Коли “прилетіло” на базу до морпіхів, сусід-совдепівець радів: “Сказалі, завтра наши зайдут!” Було дуже гірко усвідомлювати, що місто залишають українські силовики… Нічого не було підготовлено, щоб дати відсів ворогові. 25 лютого виїхали азовці, а наступного дня у Бердянськ зайшли росіяни. Одразу ж в першу чергу окупанти відключили українське телебачення та радіо. Ще через день – 27 лютого – з радіоефірів пролунало, що нас пріветсвуют в родной гавані срср. Вони (росіяни) заходили і знали, що все було готове до здачі”, – розповідає пані Ірина.
Один син в ЗСУ, другий син та чоловік в селі, до якого теж наближаються російські війська, сама в окупації – свідомість відмовлялася сприймати реальність.
Ірина вірила, що все це тимчасово, що місто скоро звільнять. Виходила з однодумцями на проукраїнські акції протесту, які на перших порах окупанти поблажливо ще дозволяли.
Чому дозволяли – може видатися й дивним, на перший погляд. Але відповідь проста: до сьогоднішнього дня рашисти ідентифікують людей із записів відео з цих мітингів. Тоді з бердянцями виходив і священник УГКЦ о.Іван Левицький(?), якого окупанти у листопаді заарештували і лише у червні 2024 року його вдалося звільнити.
Почався терор цивільного населення. 5 березня неподалік, між селами Єгорівка та Новоселівка, автомобіль “Укрпошти”, що розвозив людям пенсію, розстріляв російський танк, а потім розчавив його. Загинули молода жінка та чоловік, тривалий час їхні тіла не могли забрати.
Рашистів по селах супроводжував уже згадуваний Вадим. Він показував окупантам всі домівки, з яких хтось служив у ЗСУ.
Через місяць Ірина Предеус приймає рішення виїжджати з Бердянська – впевненість у тому, що його звільнять, поступово зникає.
Виїжджала бусом, всього 18 людей. Довелося долати 13 блокпостів – суцільного страху та приниження. Найбільше знущалися і потішалися ополченці так званих ДНР і ЛНР. Витрясали і перебирали все, що мало якусь цінність забирали.
“Коли ми побачили останній блокпост, де майорів український прапор, ми готові були землю цілувати”, – розповідає Ірина. Приїхавши у Запоріжжя жінка зустрілася з чоловіком та сином. Весь цей час Ігор телефонував і переконував, щоб їхали звідти до Дрогобича, бо війна на довго. Відтак, порадившись, вирішили поїхати на 10 днів. “Думали, побудемо до Паски, а потім повернемось додому. Але, на жаль наш дім і досі стоїть пусткою. І я не вже не знаю, чи дочекається нас”, – каже Ірина.
Ігор
З перших днів повномасштабного вторгнення Ігор Предеус був активно залучений до бойових завдань із захисту країни в складі 5 штурмової бригади, 3 батальйону. Спочатку захищав Київщину. Його товариші згодом ділилися, що він був для них учителем і наставником, передавав практичні знання, яких не давали ані підручники, ані вишкіл.
8 серпня 2022 року підрозділ Ігоря перевели на Бахмутський напрям на підсилення 53 бригади. Працював снайпером зі своїм напарником Євгеном так, що рашисти виставили ціну за їхні голови.
1 вересня Ігор з Євгеном мав іти на ротацію.
“29 серпня вони повернулися з завдання, а через 2 години їх та ще трьох бійців відправили на підтримку траси Бахмут- Майорськ. Там їх зустріли вагнерівці. З цього бою обидва снайпери – Ігор та Євген – не повернулися”, – розповідає Ірина Предеус.
Питань і досі більше, ніж відповідей… Батькам Ігоря лише частково згодом вдалося дізнатися історію сина. Про це Ірині розповів військовий з Полтавщини, що разом з Ігорем відправився на це завдання і бачив його останнім. Молодому воїну тоді дивом вдалося вижити. Він розповів, що бачив, як окупанти тягнули Ігоря з простреленими ногами.
Далі цілий рік була невідомість, Ігор вважався зникли безвісти. 7 січня 2023 року батькам передали документи сина, але жодних особистих речей.
Весь цей час рідні Ігоря відганяли від себе погані думки і сподівалися, що він у полоні. Ірина їздила у Київ на акцію, яку організовували родини військовополонених.
Але, на жаль, через рік після зникнення, отримала іншу звістку про сина, так і не дочекавшись його щасливого повернення.
6 червня 2024 року виявили збіг ДНК, проте батьків Ігоря повідомили про це аж у вересні. Ті не хотіли вірити, здавали ще раз і перепровіряли – 99,9% збіг…
Але мати мала сама переконатися, подивитися на тіло свого сина, на його травмований палець, який би впізнала серед тисячі інших. Та пройшло багато часу – ніби знайомий овал обличчя і так багато сивини, а йому ж було лише 37… І тіло було без рук … Тож не було того 100%- підтвердження, тому часом ще спалахує в душі матері малесенький промінчик надії – “А раптом це був не він?”.
Життя після втрати
Похорон був у Дрогобичі. Колись Ігор всією душею полюбив це місто та гори. Встиг тут попрацювати, завів друзів. Планував запросити сюди батьків, показати їм місцеві принади та відвезти у Карпати. Але через окупантів батьки приїхали сюди вимушено, коли Ігор уже був на сході – розминулися. А потім повернувся уже на вічний спочинок…
“Шостого червня моєму Ігорю могло б виповнитися 40 років… Мені досі не віриться, що Ігоря більше немає. Мені здається, що зараз подзвонить і, як завжди, скаже: “У мене все добре!”. У нього, коли б не спитав, все було добре”, – розповідає мати Героя.
Попри те, що сім’я Предеусів втратила у боротьбі за незалежність України найцінніше – свого сина, їхня підтримка ЗСУ не припиняється. Відколи приїхали у Дрогобич, Ірина ходить майже щодня у Народний Дім плести маскувальні сітки, підтримує збори для потреб бійців. Вона переконана, що підтримка воїнів має торкатися кожного українця, кожен має робити свій внесок у захист країни.
“Здавалося б ці сітки – це дрібниці, вони одноразові. Але вони рятують життя”, – каже Ірина. А ще плетіння сіток – як терапія для зраненої непоправною втратою душі. Як спосіб бодай на трохи прогнати тугу за рідним краєм, за втраченою домівкою, яка стоїть пусткою і руйнується, пошкоджена ударними хвилями від вибухів. За неозорим безкраїм степом, до якого вертається тепер лише подумки й у снах.
Віра ЧОПИК, фото надані сім’єю Предеус
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олег Лехуш: “Справа мого Ігоря живе, Брат продовжує бути ПРИСУТНІМ”