Зовсім скоро відбудеться допрем'єрний показ нового фільму від дитячого продюсерського центру «Кадрики». «SuperШколу 2» можна побачити 17 лютого о 16:00 та о 17:00 у «Планеті кіно» (King Cross Leopolis). 
Це унікальний авторський продукт для сімейного перегляду, який неодмінно сподобається як дітям, так і дорослим. Про сюжет, зйомки в умовах блекауту і роботу з дітьми в період війни, ми поспілкувались з продюсеркою фільму та директоркою “Кадриків” – Іриною Климович.
– Розкажи про “SuperШколу”. Чому така назва?
– Це фільм про школу. Кожен з нас уявляв ідеальне середовище, у якому хотів би навчатися. І ми створили таку школу: де вчителі — зірки, директор абсолютно розвернутий до дітей і думає тільки про них, а діти спокійно навчаються, розважаються, розвиваються, не відчуваючи переходу між домом і школою. Це про школу, якої не існує, але яку би хотілося кожному з нас. Мене журналісти питали, чи наш фільм не є плагіатом відомого серіалу “Школа”. Потім був конфлікт з жінкою, яка має свою студію “SuperШкола”. Вона забороняла нам так називати фільм. Але я займалась авторським правом, юрист за першою освітою. Тому знаю, що назву потрібно патентувати на кожен окремий рід діяльності. Для фільму назва “SuperШкола” до нас запатентована не була. Але важлива не так назва, як те, що це на 100% наша авторська робота. Вона про наші реалії і наших дітей. Два роки коронавірусу, рік війни — три роки для дитини це дуже багато. Це шмат дитинства, який треба фіксувати.
– Прототипом, напевно, став продюсерський центр “Кадрики”?
– Однозначно. Головні герої і є нашими вихованцями. Ідея фільму з'явилась від них. Тому відбулась дуже важлива синергія, адже ми орієнтуємось на потреби дітей.
– Тобто, самі діти тебе надихали на створення фільму?
– Це фільм для сімейного перегляду. Коли ми писали сценарій, то думали про маму, про тата, про молодшу сестричку і старшого брата. А надихала команда, люди. Та найбільшим поштовхом стала моя дочка, яка у першому фільмі не була задіяна, їй тоді було тільки 4 рочки. Зараз їй 7 і вона хотіла зніматись. Також я радилась з сином і він запевнив, що треба знімати продовження. Він бачить тренди, слідкує за тенденціями, має відчуття стилю і сучасний смак. Я взагалі часто з ним раджусь стосовно того, що модно чи актуально. У нього надзвичайно розвинена інтуїція, він добре бачить людей. Мої діти — це мої два крила, моє натхнення. Вони і спонукають робити “Кадрики”. Але мене надихають не тільки мої, а усі діти. Мої більше підштовхують. Ми працюємо не для хайпу, не для визнання і слави. Я людина процесу. Мені важливо саме це. Я творча у всіх сферах!
– Ви радились з дітьми, якою вони б хотіли бачити цю школу, пишучи сценарій?
– Ні, ми не радилися по сценарію зовсім. Але ми брали тих дітей, з якими ми вже працюємо понад 3, 4, 5 років, яких знаємо, як своїх власних. Спочатку ми набрали акторів, а потім під них написали сценарій. Виходили з характеру кожної дитини. У нашому фільмі ніхто не грає роль. Кожен там такий, яким він є. Був невдалий експеримент у першому фільмі “SuperШкола”. Там ми дітей наділяли ролями, які хотіли бачити в сценарії. І це було не правильно. Тому тепер фактично кожен грає сам себе. Це вийшла така собі Life-історія.
– “SuperШкола 2” — це продовження першого фільму?
– Так. Кістяк, головні герої залишились ті самі. Але з'являються і нові персонажі. Події фільму відбувається у наш час, під час війни. І насправді багато дітей з “SuperШколи” поїхали за кордон.
– У вашому касті також чимало зірок.
– Цього разу ми задіяли Влядзя і Жогло, співачку KETA RINA, співачку гурту “Голосні” Іванку Іванишин, Юру Курило — це актор Першого театру, він був у попередньому фільмі. Також у нас знімається Юля Кузьм’як — провідна акторка Першого театру, Лесик Турко — “Лесик Сам” проект. Лесик задіяв свого сина Назара, який читає реп — у них є своя сюжетна лінія. А ще має свій епізод Віталій Воробйов — відомий львівський фотограф. І діти у нас зіркові. Хтось співає, хтось танцює, хтось в шахи грає — кожен має свою історію.
– Раніше “Кадрики” завжди перед Новим роком презентували мюзикл. “SuperШкола” теж музичний фільм?
– Це повнометражний фільм, але не мюзикл. Там є вокальні номери, вкінці десь 5 хв., адже по сюжету діти готуються до концерту для збору коштів на ЗСУ. У першій “SuperШколі” було більше музичних номерів.
– Яка вікова категорія дітей-акторів?
– Діти були задіяні від 7 до 15 років. Там перший, восьмий і одинадцятий клас показано.
– Скільки часу тривали зйомки?
– 10 днів. Ми практично у дві зміни працювали — з 8 ранку до 12 ночі. Але ми дуже добре підготувались. Готували дітей, вчили текст, вичитували багато разів сценарій. Фішка в тому, що нема в нашій команді кіношників, тобто людей, які знімали раніше кіно. Крім мене, у нікого не було схожого досвіду. Хоча, звичайно, кожен мріяв про це.
– Ви здійснили цю мрію?
– Це будуть вирішувати глядачі. У нас відбувається допрем'єрний показ. Можна ще щось домонтувати, перемонтувати і виходити на загальні телеканали. Перший фільм транслювався на багатьох каналах. Це був Перший Західний, НТА, десь 15 кабельних… Є напрацьоване партнерство.
– А конфлікти на майданчику були?
– Перші два дні усі дико починали сваритись Кожен шукав крайнього — хто це все придумав. Оператори казилися: “Ви що, з дуба впали? 37 акторів!” Кожного треба зняти, показати, розкадрувати, кожен має текст… Хлопці думали, що вони попали в якусь божевільню. І це не в павільйоні, а у школі, під яку треба адаптуватись. Наприкінці другого дня, ввечері, я вже побачила, що люди просто не хочуть завтра виходити на роботу. Відбулась дуже відверта розмова зі всіма. Я пояснила ситуацію, поділилась досвідом, запевнила, що ми усе знімемо. Ніхто в це не вірив: 65 сценок, одну сценку треба знімати день. Це як мінімум 2 місяці щоденної роботи. Ніхто не вірив, що ми потягнемо, витримаємо це. Всі зрозуміли, що це марафон. Але я не дозволила нікому розчаруватись і видихнутись. Намагалась задовільняти усі потреби: хтось хоче поїсти — одразу їмо. Комусь треба кави — вона миттєво з'являється. Один з операторів сказав, що вони заручники. Але в хороших умовах. Були великі проблеми зі світлом. Нам надали кілька EcoFlow. Ми знімали весь день, а на вечір лишали ті сценки, де можна підсвічувати. Це фактично реаліті-шоу вийшло. Звісно, були сценки провальні, які доводилось перезнімати наступного дня. Але жодної ми не викинули. Тепер, звичайно, треба коротити. Ми назнімали матеріалу на 12 терабайт, а в часі +– 80 годин, з яких треба зробити 1,5 години фільму. На це здатен тільки наш відеоінженер Марян Валько.
– Про “SuperШколу 1” були дуже схвальні відгуки у пресі. А у другому фільмі, ти кажеш, ви самі себе перевершили?
– Так, я це добре відчуваю. При монтажі око замилюється. Але я бачу як до моєї ідеї дослухались, бачу класну локацію, бачу підготованих дітей… Якщо взяти планку 100%, та на сьогодні, на етапі монтажу, я себе задовільнила на 70%. Фактично нам зараз треба розібратися зі смаком глядача. Але у мене є син, є дочка, які попередній фільм дивились і дуже хотіли продовження. Я не виключаю можливості навіть створення серіалу “SuperШкола”.
– Обоє твоїх дітей знімались у цьому фільмі. А у попередньому?
– Зараз обоє, а у попередньому знімався син. Він був одним з головних героїв і тут продовжили цю сюжетну лінію. Загалом залишилось четверо головних героїв: Святко і Дамір, Дамірова сестра Ніколь і блогерка Мілана. Ще є Оксана Пилип, яка зараз уже старшокласниця, Аня Шенгофер, Орися Волівендер, Вероніка Кирилюк. Матвій Потюк — це нові герої. Вони усі в фільмі залишаються самими собою. З'явилась нова зірка — Лайма Стефанська. Ми познайомились влітку і одразу запросили її в серіал — вона дуже природна.
– Робота над фільмом — це ж не тільки зйомки. Це передусім створення сценарію, підбір касту. Коли впринципі стартував цей процес — від створення ідеї до готового продукту?
– “SuperШколу 2” ми планували знімати у березні 2022 року, на весняних канікулах. Там був інший сценарій. Сюжетні лінії залишилось, але ми багато чого додали, тому що у лютому розпочалась повномасштабна війна. Фактично ми на рік відклали зйомки, які відбулись у січні 2023. Війна розкинула багатьох людей по світах. І я в тому числі була за кордоном близько 5 місяців. Але всі діти з-за кордону і їх батьки телефонували і питали, коли будемо знімати запланований фільм. І ми зрозуміли: що б не було, людина завжди хотітиме позитивних, творчих емоцій. Я, як автор книги “Формування успішної особистості”, у цьому фільмі ще раз підтвердила це сама для себе. Людям, які творчо не розвивались, буде дуже-дуже важко в майбутньому. Прогрес бере своє, але людина залишається людиною. Чим більше батьки прививають людських якостей, більше позитивних емоцій, більше творчості, тим в майбутньому буде набагато легше, буде більше порозуміння, не буде суїцидів та вбивств. Тому що людина вмітиме керувати своїми емоціями.
– Актори справді поверталися з-за кордону для зйомок?
– Так, наприклад, Мілана Кащук. Спеціально під неї ми вибирали дату, щоб канікули були. Дуже складна була комунікація стосовно того, коли кому підходить, але все вдалось. Також приїхала моя подруга, яка була ведучою на багатьох телеканалах, зокрема ми познайомились на каналі Fashion TV UA — Юля Антоненко. Вона сама киянка. Під час війни вони з батьками були в Гостомелі, тиждень прожили в підвалі. Потім переїхали до Лондона. Коли я спитала чи, враховуючи все, вона приїде на зйомки, Юля тільки уточнила на коли брати квиток. Вона приїхала на 3 дні, 1 січня. А ми знімали з 26 грудня. Тому під неї теж змінювали сценарій і зміщали сценки. У “SuperШколі 2” вона виконує роль психолога. Це новий персонаж. Нам бракувало відкритих сердець після аналізу першого фільму. Ми хотіли більше пояснити глядачеві про ту чи іншу людину. Але, як це зробити? У розмові з психологом персонажі себе розкривають. Тому, як режисер, я не задоволена, бо режисер хоче, щоб усе йшло за задумом. Але я задоволена, як організатор, тому що враховую обставини. Я можу адаптуватись і назвати себе не режисером, а координатором проекту.
– У вас були спонсори, певна фінансова допомога?
– Ні. Спонсорами були тільки батьки. Усі розуміли, що треба оплачувати знімальні дні усій групі і за допомогою їх внесків ми справились. На ідеї та власних ресурсах можна перекрити дуже багато витрат. Я дуже ресурсна людина і сама закриваю багато посад: режисер, продюсер, директор школи, співавтор сценарію, помічник режисера, помічник відеоінженера, помічник оператора, комунікатор, мотиватор, піарник. Це нова схема, за якою, ймовірно, ніхто ще не працював.
– Скільки акторів було задіяно на зйомках?
– 27 дітей та 11 дорослих акторів.
– Де ви знімали?
– У приміщенні PIPL Lyceum — це перший приватний ліцей у Львові. Дякуємо пані Надії Дубченко за розуміння і партнерство. Дуже завдячую своїй проектній менеджерці Лесі Голяк — вона провела велику роботу з батьками, акторами і всю комунікацію вона налагоджувала, намагалась усе логістично продумати і організувати комфортний процес роботи усьому знімальному майданчику..
– Кошти, зібрані на показах, будуть направлені на допомогу ЗСУ?
– Так, зараз ми збираємо на автомобіль для 129 батальйону ТРО, який зараз тримає оборону на Запорізькому напрямку. Але, хочу підкреслити, що це у не перший наш фільм, де ми робимо благодійні допрем'єрні покази. Квитки і спонсорські гроші ми зазвичай направляли потребуючим дітям. Допомагали багато років на реабілітацію дівчинці, старша сестра якої була нашою вихованицею. Цього разу вирішили зібрати на авто для ЗСУ. Наші діти долучені до благочинності. Ми навчаємо їх, що ми усі — одна спільнота, одна нація. І до, і після війни ми це робитимемо.
– Як наважитись на такий масштабний проект у період війни?
– Я собі не ставлю питань. Я беру і роблю. Наше свідоме і підсвідоме — це дуже різні речі. Чим більше будемо питати самих себе, сумніватись, аналізувати, тим менше буде дій.
– Розкажи про діяльність “Кадриків” та про себе після початку повномасштабної війни.
– Особисто я поїхала з дітьми в Італію. Там організовувала мітинги, навчання для українських дітей, зйомки різних проектів. Один з цих проектів був “Доброго вечора, ми з України!”, який підтримали в Познані (Польща), Пенсильванії (США), Австралії, Іспанії та Мюнхені (Німеччина). По моєму сценарію ми з українськими дітьми ставили виставу. Вона пройшла з величезним успіхом також у Львові, там були задіяні діти переселенці. У цій виставі вони говорять про те, що ідентифікує Україну: прапор, кордони, військо, Конституція, гімн — наші основні атрибути і, звичайно, був великий акцент на мові. Бо, коли відбувається лігвоцид, то за ним іде геноцид. Про це ми неодноразово говорили в наших програмах. Також у нас були табори українські в Туреччині, в Болгарії, в Карпатах. В Карпатах знімали багато відео, кліпів, зокрема на пісню “Паляниця”, де задіяна моя Соломійка і чотири її подруги.
– Ви працювали з дітьми переселенцями. Наскільки важко це було?
– Можливо, нам повезло, бо ми працювали з творчими дітьми. Творчі люди легше переживають стрес. Вони знаходяться у своїй професії — хтось грає, співає, танцює і вони всюди себе знаходять. Ми співпрацювали з львівським держаним музичним ліцеєм Соломії Крушельницької і там знайшли клондайк талантів. Діти з Харкова, Маріуполя, Мелітополя, Херсона, Запоріжжя, Краматорська, Бахмута. Віталіна Безсонова з Харкова досі з “Кадриками”, вона знялась і у фільмі. Зараз “Кадрики” працюють у звичному режимі. Головне, щоб люди не “здувались”. Ніколи виключення світла, газу чи води не буде причиною для припинення життя, якщо людина хоче жити.
– Як ти виховуєш своїх дітей?
– Незалежними і самостійними. Щоб вони були адаптовані до життя. Напевно, я більше залежу від їхньої думки, ніж вони від моєї. Можна сказати, що мої діти мною керують. І мені це подобається, я прислухаюсь до них, до їхніх потреб. Вони маю дуже великий потенціал, хороші гени, гарну підтримку, класних батьків. Але вони мало використовують це. Коли вони знімаються, я переживаю більше не за своїх дітей, а за “Кадрики”, адже вони показують себе під цим брендом. А я кайфую саме від результатів бренду. Найкращий результат роботи — це коли наші вихованці приводять до нас своїх дітей. На дитинство дається малий термін. А все решта — це наслідки дитинства. Виховуючи дітей, треба бути дуже відповідальними. Я розумію людей, які свідомо не народжують дітей. Діти — це наше продовження і їх треба виховувати. Я нервую часто, зриваюсь, але я справжня. Я не вдягаю перед дітьми маски. Буває, що люди прикидаються кимось перед власними дітьми, а потім ті виростають і шоковані тим, які батьки бувають насправді.
– Як зараз допомогти дітям зберегти дитинство у цих неадекватних умовах?
– На тій території, де відбуваються активні воєнні дії — це не реально. Там гине цвіт української нації. Усе тільки від батьків залежить. А всюди решта дуже добре справляються — фестивалі, виставки, все відбувається. Будь-які збори волонтерські, донати, навіть те, що ми працюємо, даємо людям роботу — ми всі молодці. Можливо, хтось цього навіть не усвідомлює. Усі ми, хто залишилися на місцях і щось роблять — молодці. Хто виїхав — розказує про Україну цілому світові. І це нормально. Може, у скорому майбутньому президент Америки буде українцем. Бути українцем — це гордо у будь-якому куточку землі. А робити українське кіно — це круто!
– Для тебе зараз щось не на часі?
– Танці і гучні весілля. Я дуже любила танцювати. Зараз не танцюю. Не змогла би послухати жодну руску пісню. Хоч були виконавці, яких я раніше любила. Не можу здійснювати масштабних покупок, планувати щось далекоглядне. Я стала людиною, яка живе тут і зараз. Не те, що руки опускаються. Просто, чи потрібне це планування? В житті все буде так, як буде. Головне — залишатися людиною у будь-якому випадку.
5 фактів про фільм “SuperШкола 2”
Вік наймолодшої учасниці — 7 років
Період зйомок — 10 днів, з 8 ранку до 12 ночі
Відзнято матеріалу — 12 терабайт, 80 годин
Кількість акторів — 27 дітей та 11 дорослих
Кількість сцен — 65
Соломійка Климович, 7 років:
– Це твій перший фільм?
– Так.
– Тобі сподобалось зніматись?
– Так.
– Важко було до ролі готуватись?
– Так, треба було багато говорити слів, вчити їх на пам'ять.
– Яку роль ти грала?
– Я грала блогерку, яка знімає розпаковку іграшки. А ще я співала пісню.
– А в житті ти блогерка?
– Насправді я співаю. Знімалась в кліпі “Паляниця”.
– А ким ти хочеш стати в майбутньому?
– Ще не знаю. Або зіркою, або лікарем.
– Зіркою в якій сфері?
– Я буду зіркою-співачкою, бо я з двох років вчусь співати.
– А яка твоя улюблена пісня?
– “Мрія”, Джері Хейл, вона про війну. Я в фільмі її співала.
Святослав Климович, 14 років:
– Ти справді підштовхнув маму до зйомок другої частина фільму?
– Так.
– Ти багато часу проводиш з мамою: і вдома, і на знімальному майданчику. Вона різна?
– Мама вдома і на роботі нічим не відрізняється. Те, яка вона — залежить від її настрою. А настрій у неї дуже швидкоплинний. Може змінитись за кілька секунд всюди.
– Ти маму більше боїшся, поважаєш чи любиш?
– Я маму поважаю і люблю. Але не боюсь. Нікого не боюсь.
– Бачиш своє зростання як актора у другому фільму?
– Взагалі так. Бачу невеличкий прогрес.
– Маєш ще якийсь акторський досвід?
– Знімався у кліпах, вів програму “Територія хлопців” у “Кадриках”.
– А тобі це подобається чи більше для мами це робиш?
– Залежно що. У фільмі мені зніматись реально подобається. І сподобалась ідея про другу частину. “Територія хлопців” теж, але, все ж більше сподобалось працювати над фільмом.
– Бачиш себе в майбутньому актором?
– Тяжко сказати.
– А хотів би?
– Думаю, ні. У мене інші плани.
– Які, якщо не секрет?
– Я хочу стати бізнесменом.
– Але можна поєднувати бізнес і акторство.
– На це треба все життя покласти. У мене буде мало часу, якщо я стану спішним бізнесменом.
– Який би хотів бізнес?
– Різні, не один.
– Мама довіряє твоєму смаку. Часто з тобою радиться?
– Це правда. Я даю їй поради стосовно роботи. Що зараз більш трендово і як краще, щоб те, що вона робить завірусилось. Бо я вважаю те, що робить мама, благодійністю.
– А що тобі особисто подобається?
– Займатися спортом, грати в комп'ютерні ігри, дивитися фільми.
– Що зараз в тренді? Що ти порадиш підліткам твого віку?
– Я б радив серіал “Breaking Bad” і фільм “Бійцівський клуб”.
– Поділись враженнями від зйомок.
– Взагалі не тяжко було, все йшло за планом.
– Багато імпровізували чи вчив сценарій?
– Ну, перед кожною сценкою перечитували сценарій, але в більшості я імпровізував. Хоч слова добре знали. Можна сказати, що ми майже все знімали з першого дубля.
– Тато ваш не творча людина. Як він з вами вживається?
– Мій тато не дуже добре відноситься до творчої діяльності мами. Відносно. Тому що вона часто сидить допізна, дуже багато працює і деякі її ідеї тата справді вражають. Вони переповнені творчістю. Мама навіть не старається його якось задіяти у творчості.
– А ти себе вважаєш творчою людиною чи мама тебе більше спонукає?
– Я себе вважаю на половину творчим. Не настільки творчий як мама, але трохи творчості в мені є.
– Мамина творчість позначається на побуті?
– Відображається на їжі, яку вона готує. Мама такий кулінар! Вона так смачно готує! Я в захваті від її страв! Також відображається на домі у плані інтер'єру. Вона завжди хоче щось поміняти. Також часто мама займається нашою культурою, водить нас по театрах по музеях. Це тато підтримує.