Війна Новини Суспільство Трускавець Ігор Компанієць: “Мене надихає, коли люди дякують за захист України”
У Трускавецькій міській лікарні 25-річного Ігоря Коломійця за тиждень його перебування вже знають всі – молодий десантник попри важку ампутацію обидвох рук, випромінює оптимізм та заряджає своїм позитивом. Важке поранення воїн отримав на Курахівському напрямку внаслідок атаки ворожого FPV-дрона. Зараз це найгрізніша зброя війни, каже Ігор. Про свій бойовий досвід та важке поранення він розповів у інтерв’ю для DrogMedia.
Ігор народився у Кропивницькому у 2000 році в сім’ї виховательки та менеджера з продажу. Має старшого брата Дмитра, якому зараз 32 роки, він працює бортінженером. Ігор завжди рівнявся на Дмитра, вважав його прикладом для наслідування, особливо у спорті. Спорт з дитинства був у житті обидвох братів, зокрема Ігор займався боксом, футболом та важкою атлетикою, як він каже – “тягав залізо”.
Сім’я Коломійців жила у приватному секторі, за містом побудували власний дім.
Ігор, розповідаючи про своє дитинство, каже, що був гіперактивною дитиною, можна сказати – справжнім хуліганом. Попри це, змалечку хлопець дуже любив тварин, родина тримала різну живність на домашньому господарстві. У той час маленький Ігор навіть хотів стати ветеринаром, коли виросте, але після завершення навчання в середній школі вивчився на електрогазозварювальника.
Добровольцем став на захист України
Як тільки у 2025 році в січні молодому чоловікові виповнилося 25 років, добровольцем вступив у ряди ЗСУ.
“Уже 20 січня я поїхав на пункт призначення, звідти мене відправили на навчання у Житомирську область. Там я отримав добру базу, нас сильно ганяли фізично. Це дуже добре, бо мені не раз допомагало потім втікати від FPV-шки, от тільки останній раз не втік“ – посміхається Ігор.
Після навчання воїну пропонували обрати піхоту або сапери, він обрав йти в сапери, але в результаті став пілотом БПЛА, бо вмів добре управляти дронами навіть без спеціальної підготовки.
“Я все життя відеоігри грав, та й квадрокоптер ще вдома опанував без проблем, літав ним, тому мені це взагалі не склало жодних труднощів у армії – я просто взяв і полетів”, – розповідає воїн про те, як досвід цивільного життя зумів застосувати на службі.
Він потрапив у 79 Таврійську окрему десантно-штурмову бригаду – цей рід військ йому чудово підійшов, бо вважає десант елітою ЗСУ.
Після тижня перебування на розпорядженні, перед тим, як відправитися у зону бойових дій, Ігор пройшов ще п’ять днів дуже жорсткого вишколу з різними видами зброї. Відтак його відправляють на Курахівський напрямок на Донеччині, поблизу села Константинопіль.
Перший день було дуже страшно. “Я ще не розрізняв, де FPV-шка летить, а де мавік. І де наш, а де їхній. Ну, по FPV – де їхній, а де наш, там і не зрозумієш… Уже першого ж дня старший відправив нас на точку скидування і кілька разів дорогою нас намагався зловити ворожий дрон. У таких випадках втікали в хати. На третій день нас накрили “градами”, нас присипало в підвалі. Потім під “касетками” бігали, як миші до землі – хто куди – Було прикольно”, – з посмішкою розповідає Ігор. Він каже, що у цих випадках допомагав адреналін.
“Найстрашніше – це FPV. Одного разу одразу трьома штуками вони почали розібрати нашу точку. Один влучив у антену, другий у веранду хати, ще один поруч в сарай… Від них важко втекти. Зараз це найгрізніша зброя війни, навіть КАБи й “гради” не такі страшні, бо ти не знаєш, де воно впаде. А FPV-шка йде за тобою до кінця, поки не зробить свою справу. Два рази втікав, як ішов з мішком ТееМок (танкових мін – ред). Отак мішок кинув, а сам побіг у найближчу хату, вона ще якийсь час покружляла, а потім перемикнутися на іншу ціль. Пішла, мабуть, шукати нашу автівку. Але ті FPV, що на оптоволокні, то вони й в приміщенні бачать. Взагалі FPV найбільше полюють на наші машини – отак в полі засів і чекає, тільки якийсь транспорт появляється і все – одразу мінус машина. Деякі навіть не доїжджають до пункту призначення”, – розповідає Ігор.
Але й наші їм дають гідну відсіч ворогу.
“У мене побратим FPV-шник. І я – спочатку місяць був у розвідці, а потім на скидуванні. А в останній тиждень мені дали “Кажана” – це великий БППЛА, який мішки тягає, бомби”, – розповідає Ігор.
Були погані передчуття…
13 травня 2025 року о 4:45 год вирушили з побратимом на завдання. У Ігоря були погані передчуття – казав побратиму не йти так рано, бо й так потрібно було чекати на точці аж до ночі – “Кажан” працює тільки в темну пору доби.
“Як тільки ми з побратимом вийшли на дорогу, уже десь за 150 метрів FPV-ішка одразу ж на нас. Ми почали бігти, я зачепився штаниною до паркана, відірвав й почав втікати за кут хати і там вона мене наздогнала. Вибухнуло десь за 50 см від мене і все, руки порвало, пальці висіли на сухожиллі… Автомат, яким пробував відстрілюватися, посікло на шматки. Я почав кричати до побратима, чи не помру. А він заспокоює, каже: “Та не помреш, тобі руки тільки повідривало” і одразу ж наклав турнікети. Це був найпекельніший біль в моєму житті, хоч у мене до цього були серйозні травми, – ділиться воїн.
На стабпункт пораненого десантника вдалося вивезти лише через 6 годин. Довелося весь цей час чекати у підвалі, щоб не потрапити під ворожий артобстріл – росіяни як тільки побачать наших, одразу починають шквальний вогонь.
“Ось так, повоював трохи. Мені ще дуже повезло, бо якби я був на 50 см попереду, мене б прошило повністю”, – додає воїн.
Росіяни начиняють вибухівку так, що під час детонації розлітаються тисячі уламків шрапнелі. Тож те, що не постраждали інші частини тіла в Ігоря, в цих умовах справді можна назвати удачею.
Воїн каже, що тоді, протягом цих пекельних 6 годин навіть думки не допускав, що може загинути, переживав тільки, щоб доїхав евак. Весь цей час був при свідомості, хоча сили слабшали з кожною годиною. Триматися допомагав побратим.
Ігоря вдалося евакуювати. А далі госпіталі. У Запоріжжі провели ампутацію рук, у Дніпрі зашили, 4 доби був в реанімації, далі стабілізували й перевели до Львова, а останні два тижні Ігор лікується у Трускавці.
Ігор каже, що по життю є оптимістом і не дозволяє поганим думкам здолати себе навіть тоді, коли на одинці. Знайомі волонтери допомогли навести контакт з найкращою протезисткою рук в Україні Оксаною Литвиненко, і воїн очікує на свою чергу.
“Ніхто в Україні не робить так добре протези для високих ампутацій, як Оксана Литвиненко. Мені про це розповідають військові, кажуть, що вона дуже добре робить. Я просто чекаю своєї черги, а також сподіваюся, що держава належно оцінить мій внесок у захист країни й мене підтримає”, – каже молоди ветеран.
За кордон він не хоче, бо, попри якісні біонічні протези, які там роблять, потім кожне обслуговування вимагатиме регулярних поїздок, що є затратним матеріально і важко даватиметься фізично.
Люди дякують на вулиці
Воїн приємно вражений щодо ставлення зі сторони людей, яких зустрічав після поранення на вулицях Львова, Трускавця.
“Мене вражає, як люди на вулицях підходять і дякують нам за те, що ми захищали свою землю. Мене це надихає жити далі й не опускати носа. Але я такий хлопець, що я ніс не опускаю. Мене тільки знищують морально фантомні болі, але оптимізм всеодно бере верх”, – ділиться Ігор.
Лікарі обіцяють, що з часом фантомні болі нагадуватимуть про себе рідше, а зараз доводиться просто терпіти.
Ігор не одружений, але впевнений, що все у нього попереду. Він жартівник і оптиміст, хоч на момент нашої розмови ще й не було місяця з часу поранення, каже, що фізично рани вже не болять. “Можна весла прикріпляти і гребсти”, – сміється.
Удома на нього чекають батьки, рідні та друзі. А ще його вірний друг, німецька вівчарка Зевс – найкраща терапія для душі та зраненого тіла.
“Я з ним забуваю про все – тільки я, він і природа. Дуже хочу з ним побачитись“ – каже Захисник.
Віра ЧОПИК, фото авторки та надане Ігорем Компанійцем