Дрогобицький район Культура мистецтво Новини Давній палац графів Винницьких в Урожі
У Міжнародний день пам’яток та історичних місць, хочеться передовсім бодай на хвилю згадати про знищене та втрачене! Пропонуємо нашим читачам історичну розвідку від Державний історико-культурний заповідник “Нагуєвичі” про графський палац у селі Уріж, що поблизу родинного села Івана Франка.
Маловідомою втраченою перлиною для мандрівників «Дрогобицькою країною солі і нафти» був палац графів Винницьких в селі Уріж, що за 22 км від Дрогобича і межує із селами Нагуєвичі та Винники. Враховуючи, що Винники були родовим маєтком греко-католицьких єпископів з роду Винницьких, вони також успадкували колишні маєтки роду Стемпковських.
Урізький маєток знаходився в широкій долині річки Бистриці, правої притоки Дністра, і, принаймні, від 1579 р. належав Станіславу Стемпковському . Точно невідомо, чи вони стали спадщиною роду Винницьких гербу Сас, але ймовірно, що за часів київського митрополита Антонія Винницького (1600 – †1679) його прямим нащадком, який успадкував володіння в Урожі, був унійний перемишльський єпископ Юрій Винницький. Згодом урізький маєток перейшов до родини Гумницьких гербу Госдава.
Мандрівник Роман Афтаназій спочатку вважав, що маєток змінив власників через те, що сестра єпископа Олена (Гелена) вийшла заміж за якогось пана Гумницького. Однак вірогідніше, що права він отримав пізніше, оскільки жидачівський чашник Михайло Гумницький одружився з іншою представницею роду Винницьких – коломийською стольною Юзефою Винницькою. Саме він міг отримати Уріж як посаг від дружини. Тоді ж, завдяки посагу від батька своєї дружини, він став перемишльським ловчим в лісничому господарстві Перемишля (помер у 1754 р.). До його володінь також належали села Бірче, Лещава Довга, Добромисл і Урське .
Отже, Михайло Гумницький був заможною людиною, а тому з легкістю отримав спадковий титул графа від імператора Франца II. Після його смерті родинні маєтки були розподілені між трьома його синами. Старший Антоній отримав якраз дворик в Урожі, Юзефа – Урське і Добромишль, а молодший Микола, одружений з Теклею Соломією Гумницькою, дочкою Яна і Розалії Седлецьких, отримав Бірче.
Після смерті неодруженого Антонія, урізький маєток успадкувала Текля Гумницька, яка була вже вдовою Миколи Гумницького . Саме у Теклі Гумницької або її нащадків близько 70-х рр. ХІХ ст. урізький маєток придбав власник сусіднього села Лопушно – Ян Комарницький гербу Сас (1810 – †1902). Він був учасником Листопадового повстання 1830 – 1831 рр. і воював під командуванням генерала Юзефа Дверніцького, а згодом активно підтримував Січневе повстання 1863 – 1864 рр., в якому брали активну участь його дочка Гонората та сини Олександр, Станіслав і Еразм. За свою політичну діяльність Ян Комарницький деякий час перебував у львівській тюрмі.
Онука Яна, яка була донькою власника Щеплина Еразма Комарницького (помер у 1894 р.) і дружиною Зиґмунта Срочинського гербу Новина (1872 – †1920), разом із приданим привезла до роду Срочинських і маєток в Урожі. У 1939 р. урізький маєток охоплював 556 га землі, в тому числі 304 га лісу та 180 га землі. Згідно з текстом сімейного контракту, який був укладений у 1932 р., останніми власниками були: Евеліна з Комарницьких Срочинська, Людвікова Павліковська (1874 – †1946) та її сини: Адам (1899 – †1939), Владислав (1901 – †1952) та Анджей (1907 – †1941) Срочинські. Серед інших нащадків добре відомим був також онук Станіслав Моссаковський гербу ястшембець (1937 р.н.), який був сином Марії Срочинської (1905 – †1937). ) та Станіслава Моссаковського (1896 – †1937) .
За даними мандрівних описів до 1890-х років в Урожі зберігався дерев’яний дворик-садиба, побудований приблизно в середині XVIII ст. у дусі дворянських резиденцій ще часів XVII ст. Після 1890 р. він майже повністю згорів, але до 1899 р. був відбудований на тому ж місці і тривалий час залишався майже в незмінних формах і пропорціях. Під час перебудови майстри використали цегляну частину правого боку попереднього будинку, двокутній флігель, у вигляді кам’яного підвалу, тобто так званий «льох-підземелля», а також прилеглий до цієї частини кам’яний склепінчастий коридор-камору, що спочатку служила своєрідною скарбницею, а після перебудови виконувала функцію лише комори. Перекази місцевих легенд містили інформацію про те, що саме ці старовинні підземелля слугували у давні часи житлом для монахів оо. Василіан, які в XVI ст. мали свій монастир у сусідньому селі Підмонастирок, який місцеві жителі називали «урізьким» .
Після перебудови панський палац в Урожі отримав вигляд дев’ятивісного квадрату прямокутного плану, який був покритий дуже високим чотирисхилим дахом. Триосьова центральна частина переднього фасаду палацу була виокремлена портиком у стилі класицизму, а крайні осі – неглибокими авангардами.
Палац також прикрашав портик із чотирма парами псевдотосканських колон, розміщених на кам’яній терасі, з цікавим антаблементом, який горизонтально був пересічений профільованим карнизом і великим трикутним, також карнизним, фронтоном із сліпим окулусом, вирізьбленим у тиньку. Частина фасаду палацу, яку позначали обрамлення портика, мала багатше оздоблення, ніж бічні частини. Віконні обрамлення палацу спиралися на консолі, були закриті вгорі горизонтальними фронтонними карнизами. Лише головні вхідні двері були увінчані трикутним фронтоном. Решта віконних рам мали дещо скромнішу форму. Гармонію чолового фасаду дещо псували трикутні щити обох ризалітів, які були зведені з цегли та тиньку, але оббиті дошками.
З боку саду архітектура палацу більше нагадувала епоху XVIII ст., тобто обидві фасадні бічні частини мали форму давніх еркерних ніш. Вони були з’єднані між собою довгим ґанком, огородженим чавунною балюстрадою, збереженою від ранішого дворика, яка звивисто оздоблювала стовпи і перила в стилі пізнього бароко. Ґанок був накритий спільним дахом, що спирався на дерев’яні стовпи, з трикутним фронтоном у центральній частині. Цілком ймовірно, що спочатку дах не покривав ґанок, а лише бокові еркери.
Центральна, міжризалітова частина палацу мала двобанне планування анфіладного типу, і ймовірно, спочатку складалася з шести однакових за розміром кімнат. Велика видовжена вітальня розташувалася ліворуч від сіней, з вікнами впоперек, а також двома додатковими вікнами з фасаду і двома з боку саду . Ця вітальня, ймовірно, була збудована пізніше шляхом об’єднання двох кімнат в одну. У міжвоєнний період велику вітальню знову розділили на дві частини, а решту кімнат залишили без змін.
Їдальня прилягала до вітальні з боку саду. Кімната з правого боку, прилегла до сіней, служила спальнею, а кімната з лівого боку їдальні використовувалася для гостей, і називалася «холостячкою» або кімнатою «для панянок». Дві кімнати з ризалітами, які розташувалися уздовж коротшої лівої сторони палацу, використовувалися як кімнати для гостей. Їх розділяв коридор, який вів на невелику веранду. Три кімнати з правого боку палацу, які були оточені ризалітами, мали своє окреме призначення. Кімната з переднього боку виконувала функцію кабінету графа, середня кімната – функцію «скарбниці», а тильна кімната, розташована в еркері-ніші, – функцію домашньої каплички. Ця частина палацу з’єднувалася сіньми з двоповерховою прибудовою, яка розміщувалася над старими підземеллями, в якій до 1939 р. була кухня .
Оригінальна кухня часів Яна Комарницького розташовувалася в окремому флігелі поряд із палацом. Під час пожежі було знищено майже все нерухоме та рухоме оздоблення інтер’єру, а також родинний архів Комарницьких та бібліотеку. Збереглися лише деякі ампірні меблі, які, як частина посагу однієї з онучок Яна Комарницького, Яніни Яжимовської, уродженої Носковської, потрапили до сусіднього маєтку в село Хлопчиці, де у свою чергу, стали також жертвою, тепер вже від наслідків Другої світової війни.
До 1939 р. зі старої частини родинної колекції в палаці зберігалися також дві кольорові гравюри, виконані в Лондоні в 1801 році Томасом Ґаґаіом за малюнками Олександра Орловського. На гравюрах була зображена сцена звільнення Тадеуша Костюшка з в’язниці російського царя Павла І .
Палац розташовувався на крутому схилі річки Бистриці, осторонь від селянських хат, а також господарських будівель, які розташовувалися нижче. Між гронами вікових дерев, що росли на схилі пагорба, знаходився розчищений широкий проріз, через який з вікон палацу відкривався неповторний краєвид на близьку й дальню околицю, аж до лісистих передгір’їв Карпат, зокрема на роздоріжжі, що сполучало шлях до Сприні біля Самбора із шляхом, який вів до Підмонастирця та Підбужа.
Перед палацом було закладено парк, засаджений величезними віслянськими тополями, липами та ясенами. Деякі з цих старовинних лип досі милують око мандрівників. Перед палацом була майже безліса галявина з великою клумбою посередині. Передня вісь саду містила розширення у вигляді алеї із вікових лип, що вела до сільськогосподарських угідь.
Стіни палацу були в основному обвиті кущами капріфоліуму, а поруч росли бузок і жасмин. Під’їзд до портика був знизу, з боку панського фільварку. Від періоду будівництва первісного дворика і аж до нашого часу зберігся глибокий колодязь, оточений вінком з акації, вкритий багатосхилим ґонтовим дахом у формі дзвона, що спирався на дерев’яні стовпи. На ньому було викарбовано рік «1764». Деякі господарські будівлі, які могли бачити мандрівники в міжвоєнний час, також походили з XVIII ст.
І. Франко опублікував унікального вірша «Ось панський двір…» із описом старовинного палацу Винницьких в селі Уріж, який, на думку письменника, найбільш точно демонстрував соціальну нерівність між графськими родинами та бідними селянами. Врешті палацова архітектура в Урожі своєю архітектурною величчю, клумбами та липовим парком поміж бойківських сільських хат демонструвала цю вікову майнову нерівність. На сьогодні це чи не єдиний віршований опис палацу Винницьких із другої половини ХІХ ст., який письменник написав під впливом своїх юнацьких мандрівок:
Ось панський двір…
Іван Франко
Ось панський двір! На згір’ї край села
пишається на сонці, наче рожа.
Тиша довкола нього залягла.
Старезні липи, мов жива сторожа,
стоять при вході, клумби і травник,
кругом жива глогова огорожа.
Крізь браму вглиб двора мій зір проник:
увитий ганок диким виноградом
дрімає в тіні, як віддавна звик;
поперед вікна в’ється білим гадом
доріжка, всипана піском дрібним
та цвітом, що з акацій сиплесь градом.
Вікон широких поглядом скляним
глядить сей двір на все село в долині –
не скриєсь жодна хатка перед ним.
Червоний дах його, і стіни сині,
блискучі вікна, ганки, виноград –
все те немов кричить сільській хатчині:
«Не смій дихнуть! Не перестань дрожать!
Хились і гнись! З твоїх занядрів темних
сюди тобі чола вверх не піднять!
Ти дич! Ти варварство! Ти під’яремних
волів житло, притулок хамських рас,
печера, повна лютих гадів земних!
Їх вартість в тім лиш, щоб робить на нас,
їх чеснота – лиш послух і покора,
їм слід горіти, щоб наш блиск не згас!
Бо ми держави й церкви є опора,
цивілізації тривкий опліт,
культури кріпость, до борби все скора!»
Я відвернувсь від брами. Много літ
минуло вже, як я слова такії
чув з уст старого графа. Нині світ
змінився значно, многі давні мрії
зробились дійсністю, та се село
слова ті прилягли, мов плити кам’янії.
Для нього поступу мов не було,
всесвітнєє життя його минало;
лиш се «гніздо культури», знай, цвіло.
пишалось і з села всі соки ссало.
Сьогодні важко сказати, чи І. Франко, мандруючи до Урожа, особисто зустрічав старого графа Винницького, проте сам опис палацу є одним із небагатьох свідчень про ставлення до нього в середовищі місцевих селян у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Про описи цієї втраченої на сьогодні пам’ятки палацового мистецтва, яка у XVIII ст. належала разом із підданими в Урожі родині перемишльського унійного єпископа Юрія Винницького, більш детальніше мова піде в розділі нашої книги, яка уже скоро вийде друком.
Як би це парадоксально не звучало, але сьогодні більшість палаців та їхніх колекцій на Дрогобиччині зруйновано та втрачено назавжди, не стільки через погроми Першої та Другої світових воєн, скільки через ментальне варварство «визволителів» довгої радянської доби. І лише незначна частина артефактів, які сьогодні дивом збереглися в музейних, бібліотечних, архівних та приватних колекціях, насамперед в Україні та Польщі, разом із творчою спадщиною мандрівників, які у ХІХ – на початку ХХ ст. відвідували Дрогобиччину, сьогодні дають нам унікальну можливість хоч приблизно уявити собі справжню велич та самобутність історії цих культурно-мистецьких резиденцій «Країни солі нафти».
p.s. Більше матеріалу вже скоро у нашій новій монографії присвяченій антології описів мандрівок Дрогобиччиною.