У війну, яких тільки дивних випадків не бувало. Чудова історія про півстолітнє кохання німецького офіцера та простої української дівчини одна з них, інформує Ukr.Media.
Вільгельм Дітц народився у Вехстебасі в Німеччині. Його тато був простим робітником, і в політику ніколи не ліз. Хлопець любив малювати, і, коли йому виповнилося 18 років, влаштувався на порцелянову фабрику, де наносив малюнок на посуд.
Був 1933 рік, і коли до влади прийшов Гітлер. Вільгельм нічого не розумів у тому, до чого вели Німеччину ці люди, і вирішив просто не думати про це.
А за шість років він став солдатом вермахту. Його відправили на фронт, де він не лише виконував накази командирів, а й виявляв відвагу та хоробрість. Йому надали чин унтер-офіцера, а незабаром він уже опинився під Сталінградом. Подивившись на те, що робили його товариші по службі, Дітц дещо став розуміти, і більше не хотів воювати. Але дезертувати він не міг.
Коли його серйозно поранили, то відправили до тилу, який тоді був на українській землі. Додому ж у плутанині відправили похоронку з повідомленням про його загибель.
Госпіталь знаходився на краю міста Сміли, Вільгельм почав одужувати, і, як і інші, ходив на місцеві поля в пошуках чогось їстівного. Там він і зустрів українку Феню. Хлопець привернув увагу дівчини добрим поглядом, який вирізняв його від інших німців.
Німецьку Феня вивчала у школі, тож поговорити з хлопцем змогла. Вони почали зустрічатися, і дівчисько так повірило Вільгельму, що якось розповіла йому таємницю, яку вони зберігали всім селом. Люди ховали корову, щоби німці її не відібрали.
Так Феня зрозуміла, що цій людині можна довіряти. Коли її зібралися відправляти на роботу до Німеччини, саме Вільгельм зробив так, щоб її залишили вдома.
Незабаром молодята прийшли до батьків дівчини, і попросили їх благословити стати чоловіком та дружиною.
Коли німці пішли з міста, Дітц залишився, сховавшись на горищі Феніного будинку. Довгий час він не показувався місцевим жителям на очі, доки не вивчив українську мову, щоб можна було себе видавати за мешканця країни.
Тоді сусідам і оголосили, що це чоловік дочки, але живе він і працює у Києві, бо у Смілі роботу знайти собі не зміг. Сім'я зуміла зробити йому документи, і так Вільгельм Дітц став Василем Доценко.
Незабаром він зовсім перебрався до села, де жили тесть із тещею, заробляв тим, що лагодив односельцям різні речі, а ті йому за це дякували. Потім Василь збудував свій будинок. Сусіди дивувалися з його архітектури, бо в Україні таких будинків ніхто не будував.
Він прилаштував до нього засклену мансарду, де любив проводити час. Дітц, як і раніше, не хотів, щоб його часто бачили, тому рідко виходив зі свого будинку. Їхній син Павло часто питав маму, чому його батько не такий, як у інших дітей.
Феня пояснила дитині, що тато у нього хороший, але так вийшло, що йому необхідно ховатися до певного часу. Поступово прийшла старість, Феня почала хворіти, і померла.
Дітц вийшов зі своєї мансарди тільки вночі, коли труна з дружиною залишилася стояти в кімнаті, де вже нікого не було. Це тривало три ночі поспіль, коли він сидів поруч із коханою, і тримав її за руку.
Павло забрав батька до себе додому, і одного разу попросив його розповісти, чому він так дивно поводився все життя. Ось тоді Вільгельм і розповів синові всю їхню історію. А також про те, що у Німеччині у нього мали залишитися родичі.