Я дуже любив свою маму і тата. Але в останні роки їхнього життя вигляд, спосіб життя, поведінка батьків стали мене дратувати. Зараз, коли батьків вже немає, любов повернулася з новою силою. Я сумую, хоча й поступово звикаю жити без них, інформує Ukr.Media.
До 9 років, як правило, діти милі й слухняні, батьки для них Боги. Діти в цьому віці швидше засудять себе, ніж дорослого. Вони вірять усьому, що кажуть дорослі, навіть якщо дорослі їх сварять. Бути батьком дитини до 9 років в основному приємно, відчуваєш відданість дітей та їхню вдячність. З дев'яти років у дітей все більше й більше починає з'являтися своя думка, відмінна від батьківської. Зникає повна згода і безумовний авторитет.
А з 13 років молоді люди в нормі починають знецінювати батьків, їхнє ставлення до батьків докорінно змінюється: від обожнювання до недовіри, від відданості до відрази. Чому так? Це ж образливо. Ми їх ростимо, а вони нас починають зневажати і ненавидіти. Засуджують і відштовхують.
Річ у тім, що це важливо еволюційно для виживання людства. Щоб наші діти створили свою сім'ю, жили якось краще за нас, пристосувалися до світу, що постійно змінюється, вони повинні відкинути наш досвід, а разом з ним і нас самих.
Перед смертю батьків відбувається ще один ривок до відокремлення від батьків. Якщо ми не почнемо відчувати їх як тяжкий тягар, то ми не зможемо востаннє відокремитися один від одного. Якщо ми продовжимо їх так сильно любити, як у дитинстві, то нам доведеться померти разом з ними. Від горя ми, якщо навіть виживемо, то впадемо в страшну депресію. Так що злість на батьків виявляється цілющою для дітей.
Щобільше, багато батьків теж стають у старості байдужішими, прискіпливішими і вимогливішими до своїх дітей. Ніби їм, щоб зважитися піти в кращий світ, теж треба зруйнувати емоційні зв'язки з нами. Від чого часто батьки стають часом дійсно важко стерпними.
Батьки все одно найсильніша любов у нашому житті, як би сильно ми не злилися часом на них. Сильнішою може бути тільки любов до дітей. І те, коли батьки помирають, то розумієш, що й діти не будуть з тобою завжди. Що закінчується все.
Як же впоратися з цим? Як знайти в собі мужність жити і жити повноцінно, знаючи все це?
Мені допомагає розуміння, що проти природи не підеш. І що клітина вмирає, щоб народилася нова, тому що це важливо для життєздатності організму. Так і нам важливо поступитися місцем іншим людям, щоб жило людство. І якщо нашим дітям важливо хоч трохи розлюбити нас для їхнього виживання, то ми повинні впоратися з цим. Заради них, наших дітей.
Раніше люди вмирали рано і, можливо, їм так важко жилося, що їм було не до всіх цих сантиментів. Шматок хліба був важливіший за почуття і було в чомусь простіше. Зараз же, коли рівень життя в цілому вищий і медицина краща, ми стикаємося з тим, що встигаємо дожити до того віку, коли треба відпустити дітей.
І добре, коли, як у мене, є ще один сенс життя. Я хочу ще встигнути щось зробити для людства. Залишити після себе роботи, які допомагатимуть людям бути щасливими. Хочу написати книги, які житимуть після мене і допомагатимуть людям.
А от якщо у літньої людини все життя пройшло для дітей і вона не бачить іншого сенсу життя? А дітям вона вже не так сильно потрібна? Як жити?