Колаж Віталія Солоного / АрміяInform.
… Це була темна ніч на одному з важких напрямків. По вузькій, але впевнено протоптаній армійськими берцями стежці, йшла група військових.
Йшли, орієнтуючись по силуетах кущів, ямок, вирв від прильотів. Око вже звикло до темряви, а місцевість була знайома — не на одну ж бойову вилазку йшли цими місцями. Аж тут у нічній оксамитовій тиші пролунав вибух…
Іван з позивним «Лакі» — головний сержант роти механізованого батальйону 44 окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Йому 30 років, родом з Чернігівщини.
АрміяInform записала історію військовослужбовця — про людей і техніку у війську; про нашу армію та про навчання в Британії; про власну мотивацію і про підхід до підлеглих; про евакуацію загиблого солдата, про 24 доби на позиціях і чимало іншого:
Про початок в лютому 2022-го
Фото Олени Худякової / АрміяInform
«Я добре пам’ятаю світанок 24 лютого 2022 року: я був у маршрутці по дорозі на Київ. Працював на заправці, їхав на роботу. Взагалі я будівельник — це моє хобі! Хлібом не годуй, а дай цеглинки поскладати (сміється — ред.).
Тоді, 24 лютого, читав новини: обстріли Одеси, Києва… І я пішов у військкомат. Мене відправили в територіальну оборону.
Тероборона — це переважно рутина, ми перевіряли людей. Стояли на блокпостах, їздили ближче до кордону, працювали у лісах. Перевіряли різну інформацію, в тому числі про підозрілих людей. Було цікаво, бо знайшов собі чимало нових знайомств.
Мій попередній військовий досвід — це строкова служба у 2015-2016 роках, але в Національній гвардії України. Тому ЗСУ як структура були для мене трішки спочатку незрозумілі, але через кілька днів став як сир в маслі обкатаний (усміхається — ред.).
Потім, коли росіян вигнали з Чернігівської області, я вступив до лав ЗСУ — у 44-ту бригаду. У цій бригаді я з березня 2023 року. Прийшов на посаду командира відділення — командира бойової машини.
… Чому я пішов тоді у військкомат? Я не буду бити себе в груди та казати, який я великий патріот, але я розумів, що треба. І я пішов. І ні краплі не пошкодував про таке своє рішення.
Про британських інструкторів, які «вкладають душу» в українських воїнів
На навчання в Британію я їздив влітку 2023 року. Думав, буде спекотно, а там 21 градус максимум (сміється — ред.), холодно!
З навчань повернувся на посаду головного сержанта взводу, а у вересні став головним сержантом роти, зараз, до того ж тимчасово виконую обов’язки сержанта батальйону.
У британських військових — чудове ставлення до українських армійців. Вони максимально вкладають душу, щоб чогось навчити нас. Заняття були дуже цікаві, вони влаштовували нам квести, ми ходили по лісах, і, наче пірати, шукали скарби… Було цікаво.
Але у британців — своє бачення того, як має тривати війна, воно кардинально відрізняється від того, що відбувається у нас. Ми їм також радили та підказували. Особисто я чимало корисного взяв, особливо — щодо роботи з особовим складом, щодо організації роботи з людьми (підхід до кожного, манера спілкування, система заохочень).
Як я заохочую особовий склад?.. Я вам «відкрию» велику таємницю: найкраще заохочення для військовослужбовців — це можливість побачити сім’ю.
Тому так, коли є можливість — я завжди намагався максимально докласти зусиль, щоб людину хоча б на день-два відпустили додому, міг поклопотати про це перед командиром тощо. Тому що ані гроші, ані грамоти не зрівняються з поїздкою до рідних.
… Я взагалі стриманий, але підвищити голос можу — трапляються випадки, коли доводять… Але на постійній основі я не «гавкаю» на підлеглих.
Але найкращий рецепт для порозуміння з людьми у війську — це спілкування. Люди ж всі різні: хтось із міста, хтось із села, з різних регіонів. Все це треба враховувати.
У принципі, у мене ще не було таких випадків, коли чи на передку, чи коли підрозділ в тилу, не можна було розв’язати якесь питання. Просто треба індивідуальний підхід до кожної людини.
Про 24 доби на позиціях. І душ з вологих серветок
Фото Олени Худякової / АрміяInform
Нещодавно ми вийшли на відновлення із важкого Куп’янсько-Сватівського напрямку. Заїхали ми туди на початку липня 2023 року, завдання виконували майже півтора року.
Які найскладніші завдання за цей час?.. Напевне, утримання позицій, до яких було важко дістатися, до яких немає підходу, і коли ворог, ось-ось, поряд… Це було найскладніше. Тому що навіть елементарно: щоб забезпечити людей водою, доводилося підключати дрони, які б скидали воду і їжу для людей. Відтак, зайти чи вийти до цих передніх ліній цілим — це був ще той квест.
Зараз — війна дронів. Був випадок особисто в мене, коли заблукали хлопці, а я якраз був на той момент на позиції, де був зв’язок і в мене була можливість бачити картинку. Я зв’язався по зв’язку з БПЛА і попросив знайти цих хлопців.
Хлопцям сказав, що зараз наша пташка буде їх забирати, щоби йшли за нею. Так ми вивели за допомогою дронів двох бійців, які заблукали вночі. Вони виходили по звуку.
Якось я максимально провів на передових позиціях 24 доби. Це було вперше для мене і це був важкий досвід. Тому що доти заходили на позиції лише на евакуацію, чи на 2-3 доби (подивитися обстановку, щось підказати хлопцям абощо). А 24 доби — це мій максимальний термін. За той час я зрозумів найкраще: душ з вологих серветок — отака штука (сміючись, підіймає великий палець — ред.).
Про стежку в «пелюстках»
Яке найсмачніше відпрацювання по особовому складу ворога?.. Це було за допомогою дронів. БПЛА вирахували, де ворожі БМП і три баггі. Здається, вони тоді завозили БК… І ми тоді за допомогою Браунінга, двох дронів зі скидами та одного РПГ просто та-а-а-ак туди насипали! Здетонувало все! Феєрверки були! І це було найефективніше з того, що я бачив ось так своїми очима.
Адреналін зашкалює щодня, коли виконуєш бойові завдання. Лайтово себе там не відчуватимеш.
Пригадую, як мені треба було завести двох бійців на позицію, вони тоді ще дороги не знали. Ніч була темна. У мене там була конкретна стежка, яка вела до позиції на середній лінії. Я їх зустрів і веду. Світити не можна, тому орієнтувався в просторі — кущик, ямка, вирва від прильоту — йдемо, так би мовити, по приборах (сміється — ред.). І тут я чую, як один із військових, які йшли за мною, підривається. Я не зрозумів, що відбулося, адже дрона не було чутно. Я дістав червоний ліхтарик і посвітив. Стежка була всіяна «лєпєсткамі». Уся. Тупо всипана.
Ми підібралися акуратно до військового, закинули його на себе, і ще метрів 200 пробиралися тією стежкою буквально по міліметру — щоб не наступити. Потім ворожі дрони почали наводити на нас артилерію, почалося оце ляп-ляп-ляп (імітує падіння снарядів — ред.). В укритті ми вже наклали турнікети…
Про евакуацію з поля бою полеглого солдата
Фото Олени Худякової / АрміяInform
Якщо ж говорити про найгірший мій досвід, це ще було минулого року, на жаль, довелося евакуювати одного нашого загиблого побратима, солдата. Це зайняло добу — із зупинками та перепочинками, оскільки переміщення на передніх позиціях відбувається тільки в темну або сіру пору доби.
Вночі ми заїхали, нам знадобився час, щоб до ранку дійти до позиції, до нього. Вже по-сірому почали виходити. Відстань була до кілометрів 5. Всю ніч ми витратили на це. Але залишити його там — не варіант.
Зібралася група добровольців, я очолив її, нас броня закинула і ми пішли…
Про найдорожчу солодку воду і піцу з супермаркету
Коли я дізнався, що підрозділ виходить на відновлення?.. Ох, це був шок-контент (сміється — ред.), як грім серед ясного неба. Була нарада і командир роти довів це… Він приїхав з широко відкритими очима і каже: «Ви не повірите, ви ВСЕ ОДНО НЕ ПОВІРИТЕ!». Ми запитали, в чім справа. А він перелякано: «По ходу, нас виводять».
Хлопці як почули — ледь оркестр не замовляли! Не могли вирішити, що брати із собою, а що залишити. Команда була оперативна і ми досить швидко зібралися. Всі були такі щасливі, як наче… війна закінчилася. Всі сподівалися, що, можливо, і додому вийде поїхати на день чи два.
Що я зробив найперше, коли опинився в «цивільному» світі? Пішов у супермаркет, купив собі найдорожчу солодку воду і піцу. І вийшов, вдихнув, і це було класне відчуття. Над головою нічого не жужить, не вибухає…
Тепер є можливість більше спілкуватися з рідними, друзям подзвонити, тому що там такої можливості немає…
Про завершення війни
Фото Олени Худякової / АрміяInform
Що для мене буде кінцем війни?.. Хоча б інформація про припинення вогню, яке настає з їхнього боку. І є гарантії від влади, що поки що — стоп.
Для мене також важливо розуміти, що це все було не дарма, що всі мої побратими загинули — недарма.
Я хочу, щоби люди в прифронтових і фронтових селах почали спокійно спати. Бо є села, де залишилися кілька літніх людей і в них просто немає можливості виїхати кудись. У них навіть магазину в селі немає. На це дивитися боляче.
І от коли вони почнуть спати спокійно — так, це було б для мене щастя.
Кордони 1991-го?.. Думаю, що це малоймовірно і малореально зараз. Хотілося б, звісно. Але слабо віриться. Тому навіть якби просто припинилися вогонь і бомбардування — це було б класно. Я дуже цього б хотів.
Про страх. Який стає буденним
Страх перед війною?.. Всі бояться. І я боюся. Але коли ти вже в колективі — це все набагато легше переварити. І ці страхи просто стають якоюсь буденністю.
Для мене найгірше, наприклад, це втратити можливість побачити ще близьких… Але всім тим, хто боїться, треба просто зрозуміти, що рано чи пізно цей страх може стати їхньою радістю, якщо це до них прийде (коли опиняться в лавах ЗС — ред.).
Чим більше ми зараз згуртуємося, чим більше нас буде — тим нам буде простіше. Адаптація до війська проходить дуже швидко. Тому не треба боятися. Так, усі бояться. Але треба розуміти, що цей страх буде жити з вами вічно і постійно.
Інколи, просто, десь виходитиме на задній план, потім з’являється якийсь адреналін, потім будуть успіхи, які тебе перемикатимуть.
Про піхоту
Чому піхота рулить у цій війні? Боже, це дуже просто. Піхоті — найважче. Піхотним підрозділам найскладніше, тому що це — безпосередній контакт з ворогом. Це можуть бути тижні, проведені на позиціях. Я не применшую здобутки інших підрозділів, але піхоті — найважче.
Навіть взяти до уваги той факт: ти йдеш на позиції і тобі треба взяти з собою на тиждень їжі, води, БК. І просто на собі занести на позицію. Лише за це, я вважаю, людям треба тиснути руку і ледве не на руках носити.
Піхота — це ті, без кого ми б втрачали територію. Без піхоти неможливо зберегти рубіж оборони. Так, є дрони, є техніка. Але саме люди (піхота!) заходять на позиції, закріплюються і зберігають її. Без цих людей ми б просто посипалися.
Людмила Кліщук
Кореспондент АрміяInform