11 квітня 1982 року був звичайнісіньким днем на полярній станції. Полярники проводили заміри температури, записували та передавали різні метеорологічні дані і всіляко готувалися до наступаючої полярної ночі, наближалася глибока осінь, інформує Ukr.Media.
Так-так, нехай вас не бентежить те, що квітень — це осінь, адже в Антарктиді все трохи навпаки. Приблизно 20 квітня сонце вже зовсім заходить за горизонт і настає полярна ніч. Морози стають все міцнішими, тому до них ретельно готувалися, перебираючи дизельні установки, які мали весь цей час обігрівати, давати зв'язок, тепло. Два дизелі перебирали, поки інші два працювали. Нічого тоді не віщувало біди.
12 квітня станція не вийшла на перший сеанс зв'язку, яких протягом доби мало бути дев'ять. Коли не вийшли перший раз, вирішили, що морози внесли свої корективи. Таке хоч і рідко, але траплялося, радіохвилі не пробивалися. Але коли станція не вийшла на зв'язок другий, а потім і третій раз, телеграми про це одразу полетіли в кабінети найвищих начальників. На жаль, Антарктида — це не те місце, куди можна під'їхати на машині, залишалося чекати.
"Посеред ночі мене розбудив механік, який помітив пожежу першим. Глянув у вікно, а там невеликий куточок пожежі, ще подумав — навіщо будити, сам би снігом закидав? Але все було набагато серйозніше, ніж здавалося. Першою, через коротке замикання, загорілася прибудова до машинного залу дизельної станції, вона була з бакелітової фанери. Буквально за 10 хвилин вогонь перекинувся вже й на будівлю самої дизельної станції. Тієї ночі вже фіксували температуру мінус 67 градусів, тому втратити дизелі в таку пору було рівнозначно загибелі. Гасити ми, звісно, намагалися, але в такий мороз вогнегасники елементарно замерзли. Снігом закидати було марно, брусками пиляного снігу теж. Трохи допомагав вітер, який дув у протилежний від будівлі бік. Якби він дув в інший бік, дизельна станція згоріла б миттєво, тому що поруч ще знаходився склад, де зберігалися бочки з пальним".
Спочатку зникла електрика, потім заглухли дизелі, вогонь частково перекинувся на бочки з пальним. Саме тоді полярники подумали, що цю битву їм точно не виграти. Коли пожежа стихла, виявилося, що не вистачає начальника дизельної станції. Як з'ясувалося пізніше при обстеженні згарища, він встиг знеструмити проводку, але спіткнувся біля самого виходу, намагаючись пробратися в темряві крізь їдкий дим.
Паніки тоді серед нас не було. Начальник буровиків відразу придумав зробити крапельні пічки, які працюватимуть на солярці. Усі вирішили, що однозначно не пропадемо, їжа є, хоч і заморожена, почали рятувати медикаменти. Пожежа знищила не всі приміщення, тому в кают-компанії ми встановили керосинову пічку, біля якої грілися, як курчата, притулившись один до одного. Через деякий час змогли запустити старий генератор і вийти на зв'язок. Відразу доповіли про все, що сталося.
"(З щоденника полярників) Температура в моєму куточку опустилася до мінус тридцяти одного градуса. Писати можливо тільки олівцем. Алюмінієві стіни будинку під дією морозу дзвенять, як натягнутий канат, а потім лопаються. Шпалери на стінах скручуються. Боремося з холодом трьома «керогазами» — один у кают-компанії, один у радистів і ще один на буровій біля двигуна. Я не новачок в Антарктиді, тому реально бачу ситуацію. Тут ще такого ніколи не було. Тим не менш, хоч усі й думають про це, вголос поки не вимовляють. На великій землі, отримавши звістку від нас, напевно подумають: "Хлопцям не вибратися", але ми виберемося".
Чому не можна було прислати літак і евакуювати полярників? Річ у тім, що коли температура за бортом мінус 60-70 градусів морозу, гідравліка в літаку може відмовляти, а сніг перетворюється на пухкий пісок, на який він може просто не приземлитися, а потім і не злетіти.
14 квітня прийшла радіограма, в якій запитували про необхідність надзвичайних заходів для порятунку. Водночас усі прекрасно розуміли, що жодні надзвичайні заходи не допоможуть, оскільки літак просто не зможе сісти, а його політ може призвести до нових жертв. Тому послали ствердну відповідь: "Які надзвичайні заходи! Продукти є, пального багато, руки цілі. І голови ми не втратили. Перезимуємо".
"Поступово все стало налагоджуватися. Оживили ще один старий генератор, який знаходився на складі холодного зберігання. Це таке своєрідне звалище, де залишали всі старі та несправні речі. Потім допомогли полярники, які бували на станції раніше. Після пожежі вони зібралися в Інституті Арктики і стали згадувати, коли і куди що викидали. Потім передавали нам по радіозв'язку. Нас це дуже виручало. Згодом відновили і наукову програму. Стали вже більш-менш готувати якусь їжу, воду брали з розтопленого льоду. Загалом, раціон у нас був непоганий. Правда справжня біда була з пічками. Вони були на солярці і сильно коптили, тому ми всі ходили замурзані. Справжнім святом було 1 травня, коли вдалося спорудити якусь баню. Баня тут взагалі була рідкістю, а в таких умовах тим паче".
Персонал станції благополучно пережив зимівлю і повернувся додому. Полярники здійснили справжній подвиг. Після того, як зібрали один аварійний дизель, що живив радіостанцію, вдалося зібрати ще один. Зібрали пічки-крапельниці на дизельному паливі, які опалювали будівлі. Будівель було кілька, і пожежа не знищила їх усі. Біля пічок постійно чергували, навіть незважаючи на те, що вони сильно диміли. Мороз проникав у найпотаємніші куточки станції, тому температура в приміщенні мінус 20-30 градусів вважалася нормою. Під час зимівлі одного разу був зареєстрований рекорд — мінус 87 градусів. Воду розтоплювали зі снігу. Щоб економити електроенергію, налагодили навіть саморобне виробництво свічок. Будь-яка знайдена річ, навіть та що давно вийшла з ладу, йшла в хід, приносячи хоч і мінімальну, але користь.
Всі учасники експедиції після повернення додому були нагороджені Орденами та медалями.