Суспільство Війна Дрогобицький район Дрогобич Новини Коли Андрій ішов в останній бій, його дружина йшла на перше УЗД по вагітності
Сьогодні, 10 грудня, минає перша роковина смерті молодого, сповненого планів та мрій Андрія Славича, який у віці 23 роки віддав своє життя за Україну. Йому би жити, творити, виховувати дітей, кохати молоду дружину, але через російського окупанта цьому не судилося здійснитися. Андрій навіть не встиг побачити свого такого бажаного сина… та що там побачити – не встиг навіть дізнатися стать своєї майбутньої дитини. Коли його дружина Анастасія йшла на перше УЗД, Андрій ішов на свій останній штурм. Результату він уже так і не дізнався…
Андрій Славич народився 18 березня 2000 року в селі Боберка на Турківщині. Коли хлопцеві було 6 років разом з мамою Галиною та сестрою переїхав до села Гаї Верхні Дрогобицького району. У горах важко жилося, тож трохи раніше на Дрогобиччину на запрошення сестри перебралася бабуся Андрія пані Дара, з якою хлопець був нерозлучний змалечку. Через 2 роки пані Галина, щоб заробити на житло, поїхала працювати за кордон, а Андрій з сестрою залишилися зростати біля бабусі та ще двох її дочок.
В родині досі не можуть змиритися з непоправною втратою. Мати Андрія пані Галина, згадуючи його дитинства, розповідає, що хлопець любив ходити до церкви, допомагав по господарству, добре вчився у школі, любив історію України і хотів стати вчителем з цього предмету. У дитинстві захоплювався футболом, їздив у Дрогобицьку ДЮСШ на тренування. Але після від’їзду матері це було для малого хлопця доволі складно, тож він обмежився грою у місцевій сільській команді, з якою здобув не одну медаль.
У старших класах Андрій ‘їздив 2 роки у Дрогобич на підготовчі курси і після 9 класу вступив на навчання у Дрогобицький фаховий коледж нафти й газу. Навчався дуже добре, був старанним та відповідальним. Пані Дара згадує, що з приємністю їздила на батьківські збори, адже про Андрія в коледжі говорили тільки хороше.
Андрій з сестрою та мамою
Після завершення коледжу Андрій вступив на навчання в Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, здавши фахове випробування на максимальний бал 200. Згодом перевівся на заочне навчання і працював на заводі LEONI.
Закінчивши виш, хлопець поїхав на роботу за кордон, де працював на вантажних перевезеннях.
За три дні перед повномасштабним вторгненням Андрій приїхав в Україну, щоб продовжити візу. Однак після 24 лютого 2022 року хлопець, не роздумуючи й не повідомивши нікого з рідних, іде у військкомат та записується у Батальйон Тероборони. У травні його з побратимами у складі 103 бригади 67 окремого батальйону ТрО відправили на східні рубежі боронити Україну від московських зайд.
Мати Андрія розповідає, що тривога за сина з того часу ніколи не покидала її, але розраджувало те, що він завжди був на зв’язку. А згодом в житті Андрія сталися знакові для нього та його родини події…
Щастя – коротке, наче спалах яскравої зірки
Кажуть, що в житті найголовніше – набутися разом із тими людьми, які близькі душі і серцю. Але Андрію Славичу доля дарувала лише короткі миті щастя в особистому житті – вони, мов спалахи яскравого світла осяяли його останні пів року гостювання на цій землі. Так за цей час, за пів року до загибелі воїн встиг зустріти своє кохання, полюбити і прийняти за своїх двійко дітей, одружитися та зачати сина. Про ці події, що весь час балансували на грані поміж життям та смертю, розповідає молода вдова Анастасія Славич.
Батько Анастасії служив разом з Андрієм у одному підрозділі. Хлопець дуже припав йому до душі, у них складалися добрі стосунки, а побратими стали напівжартома називати Андрія майбутнім зятем. Паралельно батько Насті нахвалював Андрія їй. Проте, молода жінка після невдачі в сімейному житті навіть чути про нові стосунки не хотіла.
“До того ж Андрій ще й на цілий рік молодший!”, – перечила батькові дочка.
Але якось не втрималась та й зайшла на його сторінку у соцмережах і випадково підписалася. І хоча дівчина одразу ж скасувала підписку, Андрію прийшло сповіщення. Молоді люди стали стежити один за одним в соцмережах, а тоді через кілька тижнів Андрій, немов давній знайомий, написав Анастасії: “Ти як?”.
Це сталося навесні 2023 року, у березні. “Це був момент, коли ми обидвоє цього найбільше потребували, але найменше цього очікували”, – каже Анастасія.
Спілкування налагодилося дуже швидко, але при першій розмові голосом обидвоє попереджали одне одного, що між ними можлива тільки дружба.
Та почуття, що почали зароджуватися у серцях молодих людей, брали своє, з часом почалися розмови на глибші теми, зокрема й про стосунки. Тоді Андрій раптово припинив спілкування. Та все ж, щоб підтримати молодого воїна на передовій, Настя передала йому подарунок на його День народження, і він знову написав. Сказав, що не хотів, щоб вона переживала, якщо з ним щось станеться. А на День народження Насті, яке було у квітні, Андрій кур’єром передав їй величезний букет червоних троянд і два теплі пледи, щоб вони зігрівали, коли дівчина спілкується з ним телефоном при відчиненому вікні.
Спочатку побачення відбувалися по телефону
У травні Андрій зазнав поранення. Анастасія цілий день намагалася з’ясувати що з ним, зв’язувалася з командиром і лише увечері воїн відізвався. Поранення було не дуже важке, воїна перевели на лікування у Львівську область.
Через кілька днів пізнього вечора Андрій зателефонував до Насті, щоб вона вийшла до кур’єра забрати суші – він часто робив їй подібні подарунки. Було вже пізно, Настя неохоче вийшла на вулицю, “кур’єр” у капюшоні стояв спиною до неї. Коли ж розвернувся і сказав “Це тобі подарунок”, вона впізнала у ньому Андрія. Тоді вони вперше побачили один одного не через екран телефону. Далі спілкування пішло дуже легко і молоді люди почали зустрічатися.
“Промінь очей засвітив яскравіше зірок уночі, коли перший раз побачив їх – наповнилось сенсом життя”, – писав Андрій про зустріч з коханою у своїх віршованих куплетах.
Серце Анастасії раділо від того, наскільки Андрій зумів знайти підхід до її двох донечок Поліни та Емілії. Дівчатка теж одразу ж прикипіли до нього душею, бо Андрій вмів дарувати найвищу цінність – позитивні емоції.
Андрій з Поліною та Емілією
Ерудований, розумний, начитаний молодий чоловік умів організувати свято для людей, які за лічені дні стали йому рідними. Уже вкінці травня він зробив пропозицію Анастасії зі словами: “Чи готова ти стати коханням всього мого життя?”. Звичайно, вона сказала йому: “Так”.
Почалася підготовка до весілля, яке запланували на серпень. Купили літню весільну сукню та костюм. Та в день, коли замовили ресторан, Андрію подзвонили з Полку “Азов”, куди він раніше написав заяву на перевід. Воїна сповістили, що його беруть і потрібно через 2 тижні з’явитися на навчання. Андрій засмутився, але рішення свого змінювати не став.
Він їде в навчальний табір, і це був найважчий період для його рідних – йому дозволялося всього 10 хвилин на тиждень на спілкування телефоном.
“Я не знала де він, що з ним. А потім він подзвонив і сказав, що весілля не буде, бо його не відпустять”, – розповідає Настя.
Але “Мрії мають властивість збуватися”, – якось сказав Насті Андрій. І після навчання зробив сюрприз, приїхавши на два дні. Попри те, що багато часу пішло на збори, знову Андрій дарував щасливі миті та чудові емоції Насті і її двом маленьким донечкам. Казав, що дуже хоче ще й сина, але немає права залишити жінку саму з 3 дітьми.
Попри те, що відпустка здавалася неможливою, Андрій якось зателефонував і сказав Насті обрати дату розписки та вінчання. “Підемо в РАГС і відсвяткуємо тільки у колі рідних”, – сказав тоді майбутній дружині.
І ось цей день настав – 7 листопада 2023 року. Молодята в урочистому одязі, найрідніші найближчі люди. Але в серцях найближчих людей затаїлися тривога і страх, немов передчуваючи найгірше.
“Ми на весіллі всі сиділи як на похоронах – з тяжкими думками і відчуттями. Цей воєнний одяг по всій квартирі Андрія щоразу повертав мене у реальність, – згадує день весілля мама Андрія пані Галина. – Веселилися лише молоді”.
Анастасія також згадує як веселився і танцював Андрій в день свого весілля. “А може це я танцюю останній раз”, – говорив тоді.
Через кілька днів, 11 листопада, пара повінчалася у церкві – обидвоє цього дуже хотіли. “Коли прийшла моя черга говорити шлюбну обітницю, я промовила слова: “Не покину тебе аж до смерті” і в цю мить мені стало дуже страшно, хоч і намагалася відігнати погані думки.
Бабуся Дара з молодими
Після весілля молодята поїхали на 2 дні в гори – 2 неймовірно щасливі дні. “Мальовнича природа, спокій, вперше ми тільки двоє і час ніби зупинився. Ми тоді хоч трохи набулися разом”, – розповідає Настя. Повертаючись назад жінка плакала всю дорогу – вже тоді її огорнув страх втрати.
На відпочинку в Карпатах
“Не думай про завтра – це за 1000 років, а я завжди поруч”, – цю пісню Андрій дав на озвучення їхнього спільного відео з поїздки в Карпати.
Дорогою назад Андрій вирішив відвідати село Боберка на Турківщині, де пройшли його перші дитячі роки. Відвідали могили двох дідусів.
“Андрій мав дуже теплі історії про свого дідуся. Батька його дідуся звали Тимофій, тож сказав, що як буде у нас син, то назвеш його Тимофієм”, – розповідає Анастасія.
На фронт повертався з великим тягарем на душі. “Коли за ним зачинилися двері, за якийсь час повернувся ще раз, щоб нас усіх поцілувати”, – каже Анастасія.
Але про те, щоб оформляти якісь документи для звільнення зі служби, Андрій навіть слухати не хотів.
Воїн у складі полку “Азов” поїхав у зону бойових дій виконувати військові задачі, а Настя через кілька тижнів дізналася, що вагітна.
“Я одразу ж тієї миті йому зателефонувала, спочатку планувала підготувати якийсь сюрприз, але побоялася що просто можу не встигнути йому це сказати”, – згадує жінка. Андрій неймовірно зрадів звістці про дитину, але одразу ж сказав, що йому дуже страшно від того, що він її може не побачити.
“Мені здається, що в цей день не стало і мене разом з ним”
7 грудня Анастасія йшла на перше УЗД по вагітності, а Андрій виїжджав на свій останній штурм. Відео з кабінету УЗД із маленьким зародком майбутнього життя, яке надіслала йому дружина, Андрій уже не переглянув…
Напередодні він наснився Насті: прийшов з букетом квітів і сказав, що повернувся вже назавжди. Передчуття погані, схоже, були й в Андрія, бо раптом написав сестрі, що дуже її любить. А Насті сказав, щоб не хвилювалася. “Не переживай, я тебе дуже люблю, скоро буду біля тебе” – були останніми словами Андрія до дружини.
А далі чотири дні без зв’язку з коханим, 4 дні пекельної невідомості розривали серце дружини. Коли 11 грудня зателефонувала бабуся Дара, Анастасія вперто збивала дзвінок, бо вже тоді зрозуміла, яку звістку почує. Її найгірші сподівання справдилися – маму Андрія сповістили, що її син загинув 10 грудня при виконанні обов’язків із захисту Батьківщини…
“Мені здається, що в цей день не стало і мене разом з ним”, – витирає сльози молода вдова. Тоді вона знайшла в собі мужність і поїхала на упізнання тіла. “Мене не хотіли допустити до нього, але я дуже просила, інакше я б не повірила, що Андрій загинув. Неможливо описати те, що я відчула, коли відкрили труну… Бо там, в труні, лежить все твоє життя і страшно цей момент побачити на власні очі. Я дивилася на мертвого Андрія, але й досі не вірю, що це був він. А раптом це був хтось схожий на нього”, – ділиться пережитим молода вдова.
Був відданий до кінця – не на словах, а на ділі
У ці чорні дні підтримкою стали рідні, друзі та побратими Андрія. Жінка тримає його речі, які їй передали після загибелі чоловіка. А також весільне пальто, куплене спеціально для цієї нагоди і одягнене лише один раз. А ще нагороду від “Азову”, яку Андрію вручили після навчань – тоді такі відзнаки отримали лише 4 бійці із кількох сотень.
Андрій дає коментар журналістам за підсумками навчання в “АЗОВІ”
Орден “За мужність” 3 ступеню, яким Андрія Славича нагородили посмертно, жінка їздила до Львова отримувати разом з маленьким Тимофійком, який народився 2 серпня 2024 року.
Анастасія та Тимофій Славичі отримують орден “За мужність ІІІ ст” замість Андрія Славича
“Андрій ніколи не хвалився, а робив все чесно і самовіддано, був відповідальним та вірним своїй справі. Навіть коли перший раз був поранений – не відступав, сказав, що буде до останнього і до евакуації ще встиг зробити точний постріл у ворога”, – згадує про чоловіка Анастасія.
Життя із пам’яттю про коханого у кожній справі
Після смерті чоловіка Анастасія завершує частину з того, про що планували і мріяли разом. Обидвоє хотіли мати власну справу, Анастасія у сфері індустрії краси, Андрій – продовжити те, чим займався до служби у війську – перевезеннями, але так, щоб працювати на себе. Тож жінка освоїла фах бровиста і відкрила свій невеличкий салон. У його назві – SAPE – закладені перші літери їхньої сім’ї латиницею: позивний Андрія – Сапсан, Анастасія, Поліна та Емілія.
“Також Андрій дуже хотів, щоб я здала на права з водіння, і я це зробила. А ще він мріяв показати мені серпантини у Франції, якими часто милувався, проїжджаючи по роботі. Тож тепер я мрію поїхати туди й побачити те, чим милувалися очі мого коханого”, – ділиться планами Настя.
Так Андрій Славич продовжує жити… У справах, звершених на його честь. В серцях і душах тих, кого любив. Та найголовніше – Андрій Славич продовжує жити у посмішці свого Тимофійка, народження якого він так хотів.
Андрій залишив після себе і вірші. До уваги читача строфи одного з тих, що відображають думки і відчуття воїна на полях війни:
Він сидів у холодній сирій землі. Була це зима,
хуртовина розліталась по полю нестерпним потоком.
Він ніколи не відчував такого холоду у своєму житті,
і тільки думка гріла його, думка про рідний край,
про сім’ю, яку він залишив в далекому домі,
гріли теплі обійми дружини, радісний гомін маленьких дітей,
теплі мамині сльози, які не готові були його відпускати на війну…
Авторка: Віра ЧОПИК; фото надані Анастасією СЛАВИЧ