Старий сидить на лавці у повній самотності, розмовляючи лише з вітром. У його спогадах все ще живе момент, коли його син бігає по ігровому майданчику. Зараз поруч нікого немає. Так кого ж любити, коли син залишив батька? Тільки ставши батьком, можна зрозуміти цей біль, інформує Ukr.Media.
Цінності залежать від віку
Чи погані наші діти, які приділяють нам менше уваги, ніж ми хочемо? Часом здається, що час, вкладений у дітей, пропорційний тому, наскільки вони будуть віддалятися в міру дорослішання: чим більше батько приділяє часу дитині в дитинстві, тим сильніше розчаровується згодом — дитина віддаляється.
Але чи може бути інакше? Людина в двадцять-тридцять років ще інфантильна, вона не зіткнулася з екзистенційною кризою усвідомлення власної смертності. Потенційний відхід із життя маячить десь там, у підсвідомості, але він здається настільки далеким, що перетворюється на незначний, далекий міф: років до тридцяти, а то й більше, люди підсвідомо заперечують власну смертність і не думають про неї.
Якщо власна смертність не усвідомлюється, то чи можна перейматися чужою? Вкрай складно. Це створює відчуття, що батьки також вічні, як і самі діти, від чого вектор життєвого прагнення зміщується у бік власної реалізації, турбот і біганини за мрією. Ми були такими самими.
У цьому віці хочеться отримати щось для себе, чогось досягти, реалізуватися і кожен, хто забирає дорогоцінний час, не вписується в цей план. Навіть батьки.
У батьків зовсім інша ситуація: у сорок, п'ятдесят років вони досягають повноцінної зрілості або як говорив Фрейд: "Усвідомлюють власну смертність" і не просто усвідомлюють, а бачать межі життя. Це перевертає ціннісний світ: бігти за речами та реалізацією вже не так важливо, важливо поговорити з дітьми, наговоритися з ними, поки вони біжать стежкою життя. Це усвідомлення прийде і до них, але з віком.
Через страх діти підсвідомо відмовляються помічати старіння своїх батьків
Чому дитина не усвідомлює, що її батьки, хоч і зберігають добру форму, але старіють, і їхній спільний час вже вступає у заключну фазу? Чи хоче юнак думати про те, що він смертний? Якщо він не унікум — навряд чи. Він хоче вірити, що весь світ створений для нього і що життя не має кінця. Таке тендітне вірування здатні підірвати батьки, поглянувши на яких можна зрозуміти: колись і я буду в такому ж віці, колись і я бачитиму горизонт свого життя. Для людини, яка жодного разу про це не думала — це не тільки страшно, а й дуже складно. Навіщо думати про погане, коли стільки хорошого не зроблено? Багато дітей відмовляються помічати старіння батьків через власний страх.
До певного віку, зазвичай не раніше тридцяти, від дітей просто не варто чекати на той рівень усвідомленості, якого ми самі досягли нещодавно. Іноді відхід із життя близької людини може прискорити процес розвитку усвідомленості у дітей, що може сприяти зближенню сім'ї, але іноді спостерігається і протилежний ефект: через страх доросла дитина віддаляється, вона не хоче визнавати, що таке ж може статися ще з кимось з близьких і просто тікає. Завжди потрібно пам'ятати: наскільки б дорослою не була ваша дитина, ви все ще батько, а вона все ще дитина, принаймні в деяких сенсах, а значить саме ви повинні розуміти суть того, що відбувається, і дати дитині простір і час для усвідомлення, навіть якщо дуже хочеться прискорити процес.
Діти люблять нас, але це кохання прийде пізніше
"Якби Микола знав, як син покохає його з віком, він пробачив би йому всі образи".
Парадокс життя в тому, що ми часто отримуємо те, чого хочемо, але згодом. Іноді набагато пізніше.
Любов до батьків, справжня, глибока, вдячна, прокидається у дитині з віком: маленькі діти люблять батьків беззастережно і несвідомо, в юнацтві настає хворобливий процес сепарації, необхідний дитині для самостійного життя — любов залишається, але на перший план виходять особисті амбіції і лише з віком людина усвідомлює, чим жертвували батьки і як його любили.
Від такого усвідомлення у дорослих дітей, чиї батьки покинули цей світ або перебувають у похилому віці, навертаються сльози на очі.
"Трагічніше запізнілої весни буває лише запізніле кохання".
Батькам варто пам'ятати одне: діти вас люблять. Як би там не було — люблять. Але лише пізнавши радості та тяготи власного батьківства, лише пройшовши періоди любові та відкидання з власною дитиною, їм прийде усвідомлення того, наскільки цінна і складна праця їхніх матерів та батьків.
Кожен з батьків, буде нагороджений любов'ю та розумінням в серці своєї дитини. Пам'ятайте це і ваше життя стане легшим, не несіть тягар провини: не ображайтеся і не ображайте, час все розставить по своїх місцях і кожне серце буде розтоплено з приходом весни.